rss · Неділя, 18.11.2018, 04:56

Опитування

Покращення в смт Червоне.
1. Дуже необхідні!
2. Байдуже
3. Ні. Все і так добре
4. Це не можливо
5. Покращення вже є
Всього відповідей: 35
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Модератор форуму: Shooler, lusi  
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 6 клас - Тема: Всеволод Нестайко. (6 клас - Тема: Всеволод Нестайко.)
6 клас - Тема: Всеволод Нестайко.
ShoolerДата: Четвер, 09.04.2009, 23:12 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

6 клас - Тема: Всеволод Нестайко.

“Тореадори з Васюківки”



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Вівторок, 14.04.2009, 01:14 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Всеволод Зіновійович Нестайко (30 січня 1930, Бердичів) — український письменник.
Батько, колишній «січовий стрілець», 1933 року був заарештований і загинув. Закінчив у 1952 р. філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Працював у редакціях журналів «Дніпро», «Барвінок», видавництвах «Молодь», «Веселка».

За повість-казку «Незвичайні пригоди у лісовій школі» Всеволод Нестайко був удостоєний у 1982 р. премії ім. Лесі Українки. Трилогію «Тореадори з Васюківки» внесено до Особливо Почесного списку Андерсена як один із найвидатніших творів світової літератури для дітей.

Книги В. З. Нестайка перекладено двадцятьма мовами, в тому числі англійською, німецькою, французькою, іспанською, арабською, бенгалі, угорською, румунською, болгарською, словацькою та ін. Російською його книги виходили тринадцять разів.

Зараз живе в Києві на Липках.



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 04:18 | Повідомлення № 3
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
You know what I mean?

Всеволод
Нестайко

Тореадори
з Васюківки

   

Трилогия про пригоди двох друзiв

    

ЧАСТИНА ПЕРША,

    

ЯКУ РОЗПОВІДАЄ ПАВЛУША ЗАВГОРОДНІЙ

    

НАДЗВИЧАЙНI ПРИГОДИ РОБIНЗОНА КУКУРУЗО ТА ЙОГО ВIРНОГО
ДРУГА I ОДНОКЛАСНИКА ПАВЛУШI ЗАВГОРОДНЬОГО В ШКОЛI, ДОМА ТА НА БЕЗЛЮДНОМУ
ОСТРОВI ПОБЛИЗУ СЕЛА ВАСЮКIВКИ

    

Розділ I

    

Метро пiд свинарником. Тореадори з Васюкiвки. Собакевич

    

    - От знай­ди­бi­да, аван­тю­рист
шмар­ка­тий! Ванькоо-о! Ви­лазь за­раз же! Бо та­ко­го втру ма­ку - тиж­день чу­ха­ти­меш­ся!
Ви­лазь, чуєш!

    Ми ле­жи­мо в гус­тих бур'янах за
клу­нею, утк­нув­шись у зем­лю но­са­ми, й не ди­хаємо.

    - Вилазь, убоїще, бо гiр­ше бу­де!
Ти ж ме­не знаєш!

    - Знаю, знаю, - ледь чут­но зiт­хає,
мiй друг i на­реш­тi на­ва­жується по­да­ти го­лос.

    - Дiду! - жа­лiб­но ози­вається
вiн.

    - Давай-давай!

    - Дiду, - ще жа­лiб­нi­ше пов­то­рює
мiй друг, - ви одiй­дiть за ха­ту, ми ви­лi­зе­мо. Бо ж ви би­ти­ме­тесь.

    - Вони ще ме­нi умо­ви став­лять,
вишк­вар­ки! Ану ви­лазьте!

    - Та ми ж не хо­тi­ли. Ми ж хо­тi­ли
мет­ро. Та­ке, як у Києвi.

    - Я вам дам мет­ра! Я вам та­ко­го
мет­ра дам, що…

    - Ми ж не зна­ли. Ми за­раз усе
за­ки­даємо - нi­чо­го й вид­но не бу­де. Одiй­дiть, дi­ду.

    Довго ще три­ва­ють пе­ре­го­во­ри.
На­реш­тi дiд вос­таннє лай­нув­ся, за­каш­ляв­ся, плю­нув i по­чов­гав за ха­ту.

    Ми ви­ла­зи­мо з бур'янiв.

    Бiля сви­нар­ни­ка нас зуст­рi­чає
гун­до­сим рох­кан­ням п'яти­пу­до­ва льоха Ма­ню­ня, про­тив­на й пля­мис­та,
як ге­ог­ра­фiч­на кар­та.

    У-у, ско­ти­ня­ка! Щоб ти…

    Це че­рез неї ми вско­чи­ли в ха­ле­пу.

    У нас бу­ла прек­рас­на, бла­го­род­на
iдея - про­вес­ти пiд сви­нар­ни­ком мет­ро. Це ма­ло бу­ти сюрп­ри­зом. Пер­ша
лi­нiя мет­ро у -Ва­сю­кiв­цi! Стан­цiя "Клу­ня" - стан­цiя "Кри­ва
гру­ша". Три ко­пiй­ки в один кi­нець. Ро­ди­чi - безп­лат­но. З учи­тельки
ариф­ме­ти­ки - п'ять ко­пiй­ок.

    Ми вже пiд­ко­па­ли­ся май­же до по­ло­ви­ни
сви­нар­ни­ка, i рап­том - не­пе­ред­ба­че­на ка­таст­ро­фа! - кля­та льоха Ма­ню­ня
про­ва­ли­ла­ся в на­ше мет­ро. Про­ва­ли­ти­ся во­на зу­мi­ла, а от ви­лiз­ти-дзуськи!
I зня­ла та­кий ве­реск, що при­чов­гав дiд. Ну i…

    Гiрко зiт­ха­ючи, ми за­си­паємо мет­ро.
Раз у раз зло­дiй­ку­ва­то ози­раємо­ся - чи не зас­ко­чить нас зне­нацька дiд,
щоб нам'яти ву­ха. Хоч i обi­цяв вiн, що не чi­па­ти­ме, по­ки не кiн­чи­мо,
але хто йо­го зна…' Ви б по­чу­ли, як вiн ла­яв­ся, ко­ли ви­тя­гав льоху! Ох i
ла­яв­ся! I де вiн отих слiв наб­рав­ся?

    Проте дi­да не вид­но. I по­ки ми
пра­цюємо (а спра­ва це дов­га й нуд­на), я вас поз­най­ом­лю з моїм дру­гом.

    Ви, зви­чай­но, знаєте, що є та­кий
ост­рiв - Ява. В Iн­дiй­сько­му оке­анi. Ото, що Ява, Су­мат­ра, Бор­нео, Це­ле­бес,
- Ве­ли­кi Зондськi.

    Ну, так Ява - це не ост­рiв.

    Ява - це мiй най­кра­щий дру­зя­ка i
на­пар­ник. Ява Рень.

    Мабуть, вам див­но, що то за iм'я та­ке
- Ява? То вiн сам се­бе так наз­вав, ко­ли йо­му ли­ше ро­кiв пiв­то­ра бу­ло.
Чи то во­но, писк­ля ма­ле, хо­тi­ло ска­за­ти: "Я - Ва­ня", а вий­шло
"Ява", чи то "Iван" у нього так проз­ву­ча­ло (бо насп­рав­дi
йо­го Iва­ном зва­ти), але при­че­пи­лось оте "Ява" до нього, як
реп'ях до со­ба­чо­го хвос­та. На­вiть мi­лi­цi­онер то­ва­риш Ва­лi­гу­ра, що
жи­ве у на­шо­му се­лi, так йо­го зве.

    У них вза­га­лi вся сiм'я iн­те­рес­на.

    Батько на скрип­цi грає. Ко­ро­ва -
Конт­ри­бу­цiя на­зи­вається. А дiд (ви уже з ним знай­омi) - мис­ли­вець зав­зя­тий,
на по­лю­ван­нi, ко­ли стрi­ляє, лi­ве око ону­чею зав'язує. Бо в нього лi­ве
око без пра­во­го не прим­ру­жується. Як лi­ве прим­ру­жить - пра­ве са­ме зап­лю­щується.
Але ж i б'є дiд Ва­ра­ва з тою ону­чею, ох же ж i б'є!

    Городськi мис­лив­цi, що "Вол­га­ми"
з Києва приїжджа­ють, тiльки аха­ють.

    "Ви, де­душ­ка, аб­со­лют­ний
чем­пi­он", - ка­жуть.

    На честь ста­ро­го Ре­ня на­вiть
польове озе­ро, що бi­ля на­шо­го се­ла, лю­ди Ре­не­вим наз­ва­ли.

    Мати ж Яви­на - де­пу­тат рай­ра­ди,
лан­ко­ва ку­ку­руд­зо­во­дiв.

    Якось Ява з Яриш­кою, сест­рич­кою
мен­шою, пос­ва­рив­ся i при всiх плес­ка­чiв їй на­да­вав. Так во­на, за­мiсть
то­го щоб зап­ла­ка­ти, рап­том як зак­ри­чить:

    - Опозогив! - Во­на бук­ву
"р" не ви­мов­ляє. - Ма­му-де­пу­та­та на все се­ло опо­зо­гив. За­га­за
чог­то­ва!

    Такого ше­лес­ту на­ро­би­ла - Ява
не знав, ку­ди й очi по­дi­ти. Сто­яв-сто­яв, чер­во­ний мов рак, а то­дi як
дав дри­за - тiльки п'ята­ми за­ло­по­тiв.

    Та то ли­ше раз та­ке бу­ло. А вза­га­лi
ха­рак­тер у Яви ого-го! Сталь, а не ха­рак­тер. Та­ких на мiльйон ли­ше один
бу­ває.

    Ява сам го­во­рив:

    - Ми, - го­во­рив, - з то­бою,
Пав­лу­шо, хлоп­цi будь здо­ров. Точ­но-точ­но, без брех­нi, ми та­ки хлоп­цi з
фан­та­зiєю. Ска­жи?

    - З фан­та­зiєю, - пiд­та­ку­вав
я.

    - Ти чув, як дiд Са­ли­мон учо­ра
бi­ля сiльма­гу ка­зав: "Ондо, ка­же, Ява i Пав­лу­ша пiш­ли. От хлоп­цi!
Ор­ли! Со­ко­ли! Гангс­те­ри, а не хлоп­цi! Не­ма на них бу­це­гар­нi".

    - Чув. Точ­но.

    - Треба, щоб усi про нас так го­во­ри­ли.
Тре­ба, щоб сла­ва про нас гри­мi­ла на всю Ва­сю­кiв­ку, як ра­дiо на Пер­ше
трав­ня.

    - Треба, - по­год­жу­вавсь я.

    I Ява весь час ви­га­ду­вав рiз­нi
шту­ки-ви­каб­лу­ки за­ра­ди на­шої сла­ви.

    Отож ми з ним пiй­ма­ли в лi­сi пу­гутька­ло
i ви­пус­ти­ли в клу­бi пiд час лек­цiї на те­му "Ви­хо­ван­ня дi­тей у
сiм'ї". Лек­тор упав з три­бу­ни i ви­лив со­бi на го­ло­ву гра­фин з во­дою.

    А ста­рi дi­до­вi пiдш­та­ни­ки на
те­ле­вi­зiй­ну ан­те­ну над клу­бом, ду­маєте, хто по­вi­сив? Ми, зви­чай­но.

    А то якось влiт­ку Ява ска­зав:

    - Давай влаш­туємо бiй би­кiв.

    - Га? - не вiд­ра­зу вто­ро­пав
я.

    - Ти пам'ятаєш, ми в клу­бi за­кор­дон­не
кi­но ди­ви­ли­ся "То­ре­адор"?

    - Ага… То й що?

    - Пам'ятаєш, на аре­нi роз­лю­че­ний
бик, а тут дядько у ка­пе­лю­сi, з гинд­жа­лом, пе­ред ним тан­цює.

    - Так-так-так…

    - А по­тiм - рраз! Бик - бер­киць!
I оп­лес­ки.

    - Ага. Здо­ро­во… Але це ж уби­ва­ти
тре­ба. Хто ж нам доз­во­лить уби­ва­ти по­го­лiв'я?

    - Тю, дур­ний! Уби­ва­ти! Що це
то­бi - м'ясо­за­го­тiв­ля, чи що. Це ж ви­до­ви­ще. На ста­дi­онi. Вро­дi фут­бо­ла.
Го­лов­не тут - кра­си­во ви­ма­ху­ва­ти чер­во­ною плах­тою i лов­ко ви­вер­та­ти­ся,
щоб ро­гом не за­че­пи­ло. Ти ж ба­чив. То­ре­адо­ри - це най­смi­ли­вi­шi ге­рої
i лов­ка­чi. Го­лов­не тут - тре­ну­ван­ня i сприт­нiсть. Ро­зу­мiєш? Упер­ше в
iс­то­рiї Ва­сю­кiв­ки - бiй би­кiв. То­ре­адор Iван Рень i то­ре­адор Пав­ло
Зав­го­род­нiй! Гос­тi з'їжджа­ються з усiєї Ук­раїни. Транс­ля­цiя по ра­дiо i
по те­ле­вi­зо­ру. На­вiть у Жме­рин­цi вид­но бу­де.

    Я пос­мiх­нув­ся. Це бу­ло здо­ро­во.
По ра­дiо, по те­ле­вi­зо­ру i вза­га­лi…

    Ми пов­мо­щу­ва­лись зруч­нi­ше i по­ча­ли
об­го­во­рю­ва­ти под­ро­би­цi. На­сам­пе­ред - бик. Кан­ди­да­ту­ра кол­госп­но­го
бу­гая Петьки бу­ла вiд­хи­ле­на од­ра­зу. То та­ке страш­ню­че мур­ми­ло, що
йо­го на­вiть сам зо­отех­нiк Iван Сви­ри­до­вич боїться. Очi - на­че трак­тор­нi
фа­ри. Зем­лю гре­бе но­га­ми, як екс­ка­ва­тор.

    Цього лi­та один дач­ник ма­ло не
вмер з пе­ре­ля­ку. Ле­жав на ви­го­нi го­лий-го­лi­сiнький - за­го­ряв. Го­ло­ва
пiд па­ра­солькою, все iн­ше на сон­цi. I рап­том - Петька. Дач­ник як рво­не.
Бу­гай за ним. Дач­ник товс­тий, з че­рев­цем. Ба­чить - не вте­че. А тут те­лег­раф­ний
стовп на до­ро­зi. Як той дач­ник на стовп вид­ря­пав­ся - до­сi не­вi­до­мо.
Але факт - пiвд­ня за­го­ряв на iзо­ля­то­рах, три­ма­ючись за дро­ти, аж по­ки
не пiд'їхав ком­бай­нер Ми­ко­ла на ком­бай­нi i не зняв йо­го. Дач­ник шта­ни
на­дiв i од­ра­зу на стан­цiю: до­до­му їхать.

    Нi, хай з бу­гаєм Петькою во­ро­ги
на­шi б'ються.

    Другою кан­ди­да­ту­рою був цап Жо­ра.
Це я йо­го кан­ди­да­ту­ру ви­су­нув, щоб помс­ти­ти­ся. Ду­же ме­нi про­тив­ний
був цап Жо­ра, бо з'їв мою со­роч­ку, ко­ли­ся у ка­ла­ба­нi ку­пав­ся.

    Але Ява ме­не не пiдт­ри­мав.

    - Нi, - ска­зав вiн, - Жо­ра ду­же
ба­ла­ку­чий. Весь час ме­ке­ке­че. Ми й оп­лес­кiв не по­чуємо. I йдеться про
бiй би­кiв, а не ца­пiв. Тре­ба, щоб бу­ло щось би­ча­че, ко­ров'яче щось - ве­ли­ке
i кру­то­ро­ге.

    - Коров'яче? - ка­жу. - Слу­хай,
то, мо­же, узя­ти прос­то ко­ро­ву? Бо, крiм Петьки, справж­нiх би­кiв у нас
чорт­ма, а ко­рiв скiльки хо­чеш. I вза­га­лi нi­де не ска­за­но, що обов'язко­во
має бу­ти бик.

    Ява за­ду­мав­ся:

    - Хтозна, мо­же й так.

    - Тодi, - ка­жу, - кра­щої кан­ди­да­ту­ри,
нiж ва­ша Конт­ри­бу­цiя, i не при­ду­маєш.

    - А чо­му Конт­ри­бу­цiя? Чо­му
не ва­ша Манька?

    - Бо в на­шої Маньки те­ля i
один рiг зла­ма­ний. Ти хо­чеш, щоб з нас смi­яли­ся? То­ре­адо­ри з од­но­ро­гою
ко­ро­вою! Ка­ри­ка­ту­ра. Та­ко­го ще нi­ко­ли в свi­тi не бу­ло.

    - Можна, зви­чай­но, i Конт­ри­бу­цiю.
Але во­на тро­хи пси­хiч­на.

    - Що зна­чить "пси­хiч­на"!
Ска­жи кра­ще, що ти прос­то ма­ми боїшся.

    - Я - бо­юсь? От я за­раз дам
то­бi у ву­хо, i ти по­ба­чиш, як я бо­юсь. Ану за­бе­ри свої сло­ва на­зад!

    - Я за­би­раю, але ти все од­но
боїшся.

    - Боюсь?

    - Боїшся…

    - Боюсь?

    - Боїшся…

    Я схо­пивс.я ру­кою за ву­хо i в
свою чер­гу за­то­пив Явi ку­ла­ком у жи­вiт. Ми по­ко­ти­ли­ся по тра­вi й ви­ко­ти­ли­ся
на до­ро­гу. Все, що бу­ло на до­ро­зi по­га­но­го, ми, ка­ча­ючись, пi­дiб­ра­ли
на свої шта­ни i со­роч­ки. Пер­ший отя­мивсь я.

    - Стривай, - ка­жу, - го­дi. А
то за­мiсть бою би­кiв у нас вий­шов бiй ду­ра­кiв.

    - Це ж ти ви­нен. Ну, га­разд,
спро­буємо Конт­ри­бу­цiю. Завт­ра по­же­не­мо пас­ти i спро­буємо. А то твоя
Манька i справ­дi для те­ле­вi­зо­ра не пiд­хо­дить. Ще лю­ди по­ду­ма­ють, що
то не ко­ро­ва, а со­ба­ка.

    Менi вже ос­то­гид­ло би­ти­ся, i я
удав, нi­би не зро­зу­мiв, як тяж­ко вiн об­ра­зив на­шу Маньку.

    Наступного ран­ку ми зуст­рi­ли­ся
на шля­ху, що вiв до ви­го­ну. Я гнав Маньку, Ява - Конт­ри­бу­цiю. Ко­ро­ви
плен­та­лись, лег­ко­важ­но мет­ля­ючи хвос­та­ми, i не пi­доз­рю­ва­ли, який
це iс­то­рич­ний день.

    У Яви на го­ло­вi був крис­ла­тий
дамський ка­пе­лю­шок, який ли­шив­ся нам у спад­щи­ну вiд од­нiєї дач­ни­цi,
що вiд­по­чи­ва­ла в нас по­за­то­рiк. Ка­пе­лю­шок був на Яву за­ве­ли­кий i
на­су­вав­ся на очi. Щоб хоч що-не­будь ба­чи­ти i не впас­ти, Ява му­сив весь
час сi­па­ти го­ло­вою, поп­рав­ля­ючи йо­го. Зда­ва­ло­ся, нi­би вiн ко­мусь
кла­няється.

    У ме­не пiд пах­вою був ки­ли­мок.
То був зна­ме­ни­тий ки­ли­мок. Я йо­го пам'ятаю стiльки, скiльки вза­га­лi
щось пам'ятаю. Вiн ви­сiв над моїм лiж­ком. Ки­ли­мок був чер­во­ний, i на
ньому ви­ши­то троє ку­мед­них цу­це­нят, що си­дi­ли вку­поч­цi, при­хи­лив­шись
од­не до од­но­го го­ло­ва­ми. То бу­ли Цю­ця, Га­ва i Ре­ва, про яких ме­нi ма­ти
ко­лись роз­по­вi­да­ла рiз­нi "ба­на­лю­ки", аж по­ки я не за­си­нав.
Ос­тан­нi два ро­ки, по­за­як я вже ви­рiс, ки­ли­мок ле­жав у скри­нi, i те­пер
вiд Цю­цi, Га­ви i Ре­ви ду­же тхну­ло наф­та­лi­ном.

    Килимок i ка­пе­лю­шок - то був наш
то­ре­адорський ре­ма­нент. По до­ро­зi ми ще ви­рi­за­ли з лi­щи­ни двi прек­рас­нi
шпа­ги. Ми бу­ли в пов­нiй бой­овiй го­тов­нос­тi.

    Ми йшли i спi­ва­ли арiю Хо­зе з опе­ри
Бi­зе "Кар­мен", яку ба­га­то ра­зiв чу­ли по ра­дiо.

    Торе-гадор,
сы­еле-ге-е в бой, то­ре-га­дор, то­ре-га­дор…

    Там
ждет те­бя-га лю­бовь, там ждет те­бя-га-га лю­бовь.

    Ми спi­ва­ли i не зна­ли, що нас
жде.

    Небо бу­ло синє-синє - справжнє iс­панське
не­бо.

    Погода - са­ме пiд­хо­дя­ща для бою
би­кiв.

    Ми пог­на­ли ко­рiв аж на край ви­го­ну,
ту­ди, де ста­вок, - да­лi вiд людських очей.

    - Оджени свою Маньку вбiк, щоб
не за­ва­жа­ла, - ска­дав Ява, - i да­вай по­чи­на­ти.

    Я не став спе­ре­ча­тись. Тим
бiльше, Манька у нас ду­же нер­во­ва, їй кра­ще не ба­чи­ти бою би­кiв.

    Ява поп­ра­вив на го­ло­вi ка­пе­люш­ка,
пiд­тяг­нув шта­ни, взяв мо­го ки­лим­ка i, ви­танцьову­ючи, навш­пиньках став
пiд хо­ди­ти до Конт­ри­бу­цiї. Пi­дiй­шов до са­мi­сiнької мор­ди i по­чав ви­ма­ху­ва­ти
ки­лим­ком пе­ред очи­ма. Я за­та­му­вав по­дих - за­раз поч­неться…

    Ява за­ма­хав ки­лим­ком ще дуж­че.

    Контрибуцiя - анi­чи­чирк!

    Спокiйнiсiнько щи­пає со­бi тра­ву.

    Ява маз­нув її ки­лим­ком по нiзд­рях.
Конт­ри­бу­цiя тiльки од­вер­ну­ла мор­ду.

    Ява розд­ра­то­ва­но ве­реск­нув i
що­си­ли хльоснув її ки­лим­ком. Конт­ри­бу­цiя, лi­ни­во пе­рес­ту­па­ючи но­га­ми,
по­вер­ну­ла­ся до Яви хвос­том.

    Ява зно­ву за­бiг на­пе­ред i по­чав
ви­танцьову­ва­ти…

    Через пiв­го­ди­ни вiн ска­зав:

    - Вона до ме­не прос­то звик­ла,
во­на ме­не лю­бить i то­му не хо­че… Ану да­вай ти!

    Через го­ди­ну, за­хе­кав­шись, я
ска­зав:

    - Якась дро­ви­ня­ка, а не ко­ро­ва.
Шко­да, що в Маньки не­ма ро­га, я б то­дi по­ка­зав, що та­ке справж­ня то­ре­адорська
ко­ро­ва.

    Ява зно­ву змi­нив ме­не. Вiн раз у
раз мi­няв так­ти­ку: то пiд­хо­див до ко­ро­ви по­ти­хеньку i нес­по­дi­ва­но
бив ки­лим­ком, то пiдс­ка­ку­вав з роз­го­ну, то на­бi­гав збо­ку. Конт­ри­бу­цiя
не прий­ма­ла бою. Чу­би у нас змок­ли, ки­ли­мок нер­во­во сi­пав­ся в ру­ках
- зда­ва­лось, що Цю­ця, Га­ва i Ре­ва от-от за­гав­ка­ють. А Конт­ри­бу­цiя -
хоч би що, не звер­та­ла на нас анi­якi­сiнької ува­ги.

    Один раз, ко­ли Ява схо­пив Конт­ри­бу­цiю
за ву­хо, во­на з до­ко­ром гля­ну­ла на нього своїми сум­ни­ми очи­ма i ска­за­ла:

    - Му-у!

    У пе­рек­ла­дi з ко­ров'ячої це, ма­буть,
оз­на­ча­ло: "Iдiть, хлоп­цi, от­сю­до­ва. Не зай­май­те ме­не".

    Але ми вчас­но не зро­зу­мi­ли по­пе­ред­жен­ня.

    Хекаючи, ми стри­ба­ли нав­ко­ло
неї, вик­ли­ка­ючи на дво­бiй. Явi бу­ло со­ром­но пе­ре­дi мною за свою Конт­ри­бу­цiю
- це я ба­чив.

    Нарештi роз­лю­че­ний Ява крик­нув:

    - Ану вдар, ану вдар її, Пав­лу­шо,
доб­ря­че! Що - боїшся?.. Ну, то я сам!

    Вiн роз­мах­нув­ся i дзиб­нув Конт­ри­бу­цiю
но­гою по гу­бi. I рап­том… Рап­том я по­ба­чив Яву десь ви­со­ко в не­бi.

    I звiд­там, з не­ба, по­чув йо­го
вiд­чай­душ­не ве­реск­ли­ве:

    - Вва-вай!

    Вiн по­чав бiг­ти, по-моєму, ще в не­бi.
Бо ко­ли но­ги йо­го торк­ну­ли­ся зем­лi, вiн уже що­ду­ху мчав до став­ка. Я
рво­нув за ним. То був наш єди­ний по­ря­ту­нок. Ми з роз­го­ну вле­тi­ли в ста­вок,
здiй­ма­ючи цi­лi гей­зе­ри во­ди й гря­зю­ки. Спи­ни­ли­ся десь аж на се­ре­ди­нi.
Те, ку­ди ми вле­тi­ли, чес­но ка­жу­чи, став­ком мож­на бу­ло наз­ва­ти ли­ше
умов­но. Ко­лись дiй­сно тут був ве­ли­ченький ста­вок-ко­пан­ка. Але вiн дав­но
пе­ре­сох, за­му­лив­ся i пе­рет­во­рив­ся на зви­чай­нi­сiньку.ка­ла­ба­ню. У
най­глиб­шо­му мiс­цi нам бу­ло по шию. Са­ме у цьому мiс­цi ми за­раз i сто­яли,
вiд­са­пу­ючись.

    Контрибуцiя бi­га­ла нав­ко­ло ка­ла­ба­нi
i му­ка­ла на на­шу ад­ре­су якiсь свої ко­ров'ячi прокльони. В ка­ла­ба­ню лiз­ти
во­на не хо­тi­ла. Во­на бу­ла брид­ли­ва, охай­на ко­ро­ва. Ми це зна­ли.

    Ми сто­яли i мов­ча­ли.

    Дно ка­ла­ба­нi бу­ло грузьке, за­му­ле­не.
Ми по са­мi­сiнький пуп сто­яли в брид­кiй слизькiй баг­ню­цi. Тiльки вiд пу­па
до шиї бу­ла во­да - бруд­на, ка­ла­мут­на i смер­дю­ча. Справж­нi­сiнькi по­миї.
Дов­го ми то­дi сто­яли з Явою в отих по­ми­ях. Пiв­го­ди­ни, не мен­ше. Аж по­ки
Конт­ри­бу­цiя не зас­по­коїлась i не вi­дiй­шла. Во­на ще бу­ла ду­же гу­ман­на
й бла­го­род­на ко­ро­ва, ця Конт­ри­бу­цiя. Бо во­на пiд­ки­ну­ла то­ре­адо­ра
Яву не ро­га­ми, а прос­то мор­дою. I ко­ли ми на­реш­тi ви­лiз­ли з ка­ла­ба­нi,
не­щас­нi й бруд­нi, як по­ро­ся­та (не ми, а са­ма грязь), во­на й сло­вом не
зга­да­ла нам на­шо­го до неї став­лен­ня. Ми за­ли­ши­ли­ся з нею дру­зя­ми.
Ява пiс­ля то­го не тiльки нi­ко­ли її бiльше не вда­рив, а завж­ди час­ту­вав
цу­кер­ка­ми, якi да­ва­ла йо­му ма­ти.

    I те­пер, ко­ли ми, скруш­но зiт­ха­ючи,
за­си­паємо на­ше нев­да­ле мет­ро, Конт­ри­бу­цiя виг­ля­дав з ко­рiв­ни­ка i
спiв­чут­ли­во ди­виться на нас. I нам на­вiть здається, що на очах у неї
сльози. До­ро­га Конт­ри­бу­цiє! Яке в те­бе ве­ли­ке i нiж­не сер. це! Ти єди­на
ро­зу­мiєш i жа­лiєш нао. Спа­си­бi то­бi, ко­ро­во!

    - Ще не скiн­чи­ли, ан­ци­бо­лот­ни­ки?
- так нес­по­дi­ва­но грим­нув зза­ду дiд Ва­ра­ва, що ми аж поп­ри­сi­да­ли.
Ми втра­ти­ли пильнiсть i не тютьки, що в нас за спи­на­ми ро­биться. По­па­лись-та­ки.

    Спереду стi­на сви­нар­ни­ка, з бо­кiв
гус­тi бур'яни, зза­ду дiд Ва­ра­ва. Тi­ка­ти нi­ку­ди. Так i зак­ляк­ли ми,
при­сiв­ши, - мов кур­ча­та пе­ред шу­лi­кою.

    - Не бойсь, не тро­ну!

    Цi сло­ва вист­рун­чи­ли нас, ро­зiг­ну­ли
нам но­ги. I нi­би ве­ло­си­пед­ним на­со­сом хтось кач­нув - то ми зiтх­ну­ли.
I трем­тя­чi вус­та на­шi са­мi со­бою роз­тяг­ли­ся в про­тив­ну пiд­лес­ли­ву
ус­мiш­ку. Але дiд на ус­мiш­ку на­шу не вiд­по­вiв. Не лю­бив дiд та­ких ус­мi­шок.
Су­во­рий був дiд Ва­ра­ва.

    Обличчя в нього сi­ре й пля­мис­те,
як то­рiшнє лис­тя. Гу­би тон­кi i так сту­ле­нi, мов у ро­тi во­да. Очi без
вiй, круг­лi й не­ру­хо­мi, як у пiв­ня. Че­рез отi очi зда­ва­ло­ся, нi­би дiд
на­вi­ки чи­мось зди­во­ва­ний. Та це тiльки зда­ва­ло­ся. Ма­буть, не бу­ло
уже в свi­тi нi­чо­го, що мог­ло б зди­ву­ва­ти дi­да Ва­ра­ву. Вi­сiм­де­сят
тре­тiй йо­му пi­шов.

    - Кiнчайте, шминд­ри­ки, i
йдiть учи­ти вро­ки, ек­за­мент на но­сi.

    Ми скри­ви­ли­ся. Ми це зна­ли. Але
нам не хо­тi­ло­ся ду­ма­ти про це. I хто ви­га­дав отi ек­за­ме­ни! Та ще на­вес­нi,
ко­ли по­вiт­ря пах­не фут­бо­лом i цур­ка­ми-пал­ка­ми, ко­ли пташ­ки га­ла­су­ють,
як ба­би на ба­за­рi, i ко­ли так со­няч­но й теп­ло, що ми з Явою вже три­чi
ку­па­ли­ся. Як доб­ре бу­ло ще то­рiк у чет­вер­то­му кла­сi! Нi­яких то­бi ек­за­ме­нiв.
Кра­ще бу­ло б i не пе­ре­хо­ди­ти в п'ятий. Нi­ко­ли в жит­тi ми з Явою ще не
скла­да­ли iс­пи­тiв. Це бу­де впер­ше. I хоч ми кост­ри­чи­мось i ка­же­мо:
"Нап­лю­вать!", але кож­но­му з нас при згад­цi про ек­за­ме­ни
тенькає в жи­во­тi. Кра­ще двад­цять "мет­ро" за­си­пать, нiж один ек­за­мен.

    - Все, дi­ду, здається. Так, як
i бу­ло. Прав­да ж? - нес­мi­ли­во пи­тає Ява, при­топ­ту­ючи но­га­ми свi­жу
зем­лю.

    Дiд кри­во ди­виться на на­шу ро­бо­ту
- вид­но, що вiн не ду­же за­до­во­ле­ний. Але ка­же:

    - Iдiть, iдiть уже. Але знай­те,
ще раз.щось та­ке - ву­ха по­об­ри­ваю i сви­ням ви­ки­ну.

    Тулячись спи­на­ми до са­мих
бур'янiв, ми бо­ком про­хо­ди­мо повз дi­да i, як тiльки ми­наємо йо­го, що­ду­ху
бi­жи­мо.

    I як­раз вчас­но: ще мить - i шка­руб­ка
дi­до­ва ру­ка з роз­ма­ху при­лi­пи­ла­ся б до на­ших шта­нiв…

    Я жи­ву по су­сiдст­ву з Явою. I за
якусь хви­ли­ну ми вже вiд­са­пуємось у на­шо­му сад­ку.

    Ми си­ди­мо у кар­топ­лi пiд виш­нею.
Си­ди­мо й жу­ри­мось, що та­ка прик­ра нев­да­ча спiт­ка­ла нас з отим
"мет­ром". Але дов­го жу­ри­ти­ся ми не вмiємо.

    - .Слухай, - рап­том ка­же Ява,
- а да­вай зро­би­мо… пiд­вод­но­го чов­на.

    - Давай, - не за­ду­му­ючись,
ка­жу я. I тiльки то­дi пи­таю: -Аз чо­го?

    - Iз ста­рої плос­ко­дон­ки.
Отої, що бi­ля вер­би… на­пiв­за­топ­ле­на.

    - А як?

    - Воду ви­чер­па­ти, дiр­ки по­за­ти­ка­ти,
прос­мо­ли­ти, верх за­би­ти дош­ка­ми. Отут пе­рис­коп. Отут люк. На дно ба­ласт.

    - А дви­гун?

    - На вес­лах бу­де. Нам же не
тре­ба, щоб ду­же швид­ко­хiд­ний. Аби пiд­вод­ний.

    - А ди­хать?

    - Через пе­рис­коп.

    - А на по­верх­ню як вип­ли­ва­ти?

    - Баласт ви­ки­нем i вип­ли­ве­мо.

    - А як во­дою заллє i за­то­пить?

    - Ти що - пла­ва­ти не вмiєш?
От iще! "Як? Як?" Ду­лю з ма­ком з то­бою зро­биш!

    - Сам ти ду­ля з ма­ком! Який
ро­зум­ний!

    - Та ну те­бе, - ска­зав Ява
уже при­мир­ли­во. А я й зов­сiм не вiд­по­вiв нi­чо­го - сьогод­нi сва­ри­ти­ся
не хо­тi­лось.

    Ми про­хо­ди­ли повз ста­рий на­бо­ку­ва­тий
ко­ло­дязь iз жу­рав­лем, з яко­го дав­но вже й во­ду не бра­ли - так за­му­лив­ся.
Я пе­ре­хи­ливсь i го­лос­но крик­нув у за­душ­ли­ву, про­пах­лу цвiл­лю й бо­ло­том
тем­ря­ву: "Го!" Я люб­лю го­ка­ти у ко­ло­дязь: та­ке "го"
ви­хо­дить - аж у ву­хах ля­щить. Та­ко­го "го" нi­де не по­чуєш, як
у ко­ло­дя­зi. Кра­со­та, а не "го".

    От - i за­раз…

    - Го!…

    - Го!

    - Го!

    Тiльки ви­ляс­ки пiш­ли - на­че аж
до цент­ру зем­лi.

    I рап­том у цi ви­ляс­ки впле­ло­ся
жа­лiб­не тон­ке скiм­лiн­ня. Я на­шо­ро­шив ву­ха.

    - Яво! -.ка­жу. -Там хтось є.

    - Бреши!

    - Ану гок­ни й пос­лу­хай.

    Ява пе­ре­хи­лив­ся й гок­нув. Ми
прис­лу­ха­ли­ся. I ви­раз­но по­чу­ли з гли­би­ни плак­си­ве ще­ня­че скiм­лiн­ня.
Ми пе­ре­зир­ну­ли­ся.

    - Якась сви­ня вки­ну­ла ту­ди
цу­ци­ка, - ска­зав Ява.

    - Точно, - ска­зав я.

    - Так що? - ска­зав Ява.

    - Треба ви­тяг­ти, - ска­зав я.
Хоч мiг цього й не го­во­ри­ти. Бо вiн та­ким то­ном спи­тав, що то вже бу­ла й
вiд­по­вiдь.

    - Значить, так, - ска­зав Ява.
- Я сi­даю у це­бер­ку й опус­ка­юся. А ти ме­не дер­жиш.

    - За що! Хi­ба я те­бе так вдер­жу?

    - Ти й справ­дi сла­бак. Не
вдер­жиш.

    - То, зна­чить, я спус­ка­юся,
а ти ме­не дер­жа­ти­меш, як ти та­кий мо­гу­чий.

    - Нi, спус­ка­ти­мусь я. Я пер­ший
ска­зав. I… i в те­бе бу­ла ан­гi­на тиж­день то­му. То­бi не мож­на в ко­ло­дязь.
I вза­га­лi в те­бе но­сог­лот­ка… Ми, знаєш що, вiрьовку прив'яжем он до то­го
бру­са-пе­ре­ва­ги. I ти тяг­ти­меш. Ду­же зруч­но.

    - А де взять вiрьовку?

    - А он­до при­пи­нач­ка.

    - Так на нiй же ко­за! Ра­зом з
ко­зою прив'яже­мо, чи що?

    - Коза так по­гу­ляє, нi­де не
дi­неться.

    - Ну що ж - да­вай!

    - Мме-е-е! - ра­дiс­но прос­пi­ва­ла
одв'яза­на ко­за i не­гай­но по­бiг­ла в шко­ду. Та нам нi­ко­ли бу­ло її ви­хо­ву­ва­ти.

    Ява сiв у це­бер­ку, я взяв­ся за
при­пи­нач­ку, прив'яза­ну до бру­са-пе­ре­ва­ги на ко­рот­ко­му пле­чi жу­рав­ля.

    - Попускай! По­пус­кай пот­ро­ху!
- ско­ман­ду­вав Ява.

    Операцiя по­ча­ла­ся.

    Спуск прой­шов нор­мально. Ме­нi бу­ло
зов­сiм не­важ­ко по­пус­ка­ти при­пи­нач­ку, i че­рез яки­хось пiвх­ви­ли­ни
по­чу­ло­ся глу­хе, як з боч­ки, Яви­не: "Стоп! Ха­рош!"

    Я ки­нув­ся до зру­бу:

    - Галльоу! Кри­ни­це­навт Яво!
Як се­бе по­чу­ваєте?

    - Атлiчно! Пульс нор­мальний.
Не­ва­го­мос­тi не­ма. Тиск трис­та ат­мос­фер. Прий­няв на борт по­тер­пi­ло­го
то­ва­ри­ша Со­ба­ке­ви­ча. Ой-йой-ой! Що ж ти од­пус­тив! Тут ду­же грязько!
Зас­мок­тує! Тяг­ни швид­ше!

    Я ойк­нув I ки­нув­ся на­зад до при­пи­нач­ки.
Вче­пив­ся обо­ма ру­ка­ми i по­чав тяг­ти.

    Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важ­ко! Тяг­ну,
аж при­сi­даю. Всi­ма си­ла­ми своїми, всiєю ва­гою тi­ла сво­го тяг­ну за при­пи­нач­ку
вниз. I рап­том вiд­чу­ваю, що но­ги мої од­ри­ва­ються од зем­лi. Ой ли­шенько!
Це ж я за­раз пiд­нi­му­ся i ви­сi­ти­му над зем­лею, як жа­ба на гач­ку,
тiльки но­га­ми дри­га­ти­му. Пе­ре­ва­жу­ють ме­не Ява з цу­ци­ком. Ой-йой-ой!

    - Яво! - кри­чу у вiд­чаї. -
Яво! Ха­пай­ся за цям­ри­ни, по­ма­гай, бо я в не­бо злi­таю!

    Зрозумiв, вид­но, Ява си­ту­ацiю,
пос­лу­хав ме­не, бо п'яти мої зно­ву торк­ну­ли­ся зем­лi. А тут я ще й но­гою
за­га­чив­ся за ко­рiнь, що як­раз бi­ля ме­не з зем­лi вип­ру­жи­нив­ся. Зак­рек­тав
я з усiх сил, - от-от жи­ли, як стру­ни, з дзенько­том по­ло­па­ються, - i з ко­ло­дя­зя,
мов бульба з но­са, по­вiльно з'яви­ла­ся Яви­на го­ло­ва.

    Перший на зем­лю сту­пив "то­ва­риш
Со­ба­ке­вич" - куд­ла­те, кап­ло­ву­хе ру­де цу­це­ня, а то­дi вже Ява.

    Я од­ра­зу по­ба­чив, що цу­це­ня -
не з на­шо­го кут­ка. У се­бе ми всiх со­бак до од­но­го зна­ли - вiд здо­ро­вен­нецько­го
дi­да Са­ли­мо­но­во­го кун­де­ля Грив­ка до по­зав­чо­ра на­род­же­них, слi­пих
iще цу­це­нят ба­би Ме­лан­чи­ної Жуч­ки.

    - От хо­тiв би я зна­ти, хто йо­го
ту­ди вки­нув, - сер­ди­то проск­ри­пiв Ява. - Но­ги б по­вис­ми­ку­вав!

    - Якийсь фа­шист хо­тiв поз­бу­ти­ся,
- ска­зав я. Цу­це­ня, схи­лив­ши на­бiк го­ло­ву, гля­ну­ло спер­шу на Яву, по­тiм,
пе­ре­хи­лив­ши на дру­гий бiк, гля­ну­ло на ме­не i за­мет­ля­ло хвос­ти­ком,
оче­вид­но, дя­ку­ючи за по­ря­ту­нок. Знай­омст­во вiд­бу­ло­ся. Ми од­ра­зу
спо­до­ба­ли­ся од­не од­но­му.

    - Гайда на рiч­ку! - ска­зав
Ява. - Тре­ба по­ми­ти Со­ба­ке­ви­ча - бач який!

    Те, що вiн Со­ба­ке­вич, а не Ша­рик,
Пол­кан або Жуч­ка, - не вик­ли­ка­ло вже нi­яко­го сум­нi­ву. Iм'я, жар­то­ма
да­не йо­му Явою у смер­дю­чiй тем­ря­вi ко­ло­дя­зя, прис­та­ло до нього од­ра­зу
й на­завж­ди.

    Ми по­бiг­ли до рiч­ки.

    Пiдводний чо­вен з плос­ко­дон­ки на­вiч­но
по­то­нув у за­бут­тi…



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 04:19 | Повідомлення № 4
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
You know what I mean?

Розділ II

    

"Вермахт!.. Двадцять залiзних!.."

    

    - Рень i Зав­го­род­нiй! Вий­дiть
з кла­су! Ско­ро ви ко­ро­ву на урок при­ве­де­те! Зрив­щи­ки дис­цип­лi­ни! По­ру­шуєте
ме­нi нав­чальний про­цес! Я на вас ди­рек­то­ру скар­жи­тись бу­ду! - Га­ли­на
Си­до­рiв­на вся аж ки­пi­ла (зда­ва­ло­ся, що в неї на­вiть па­ра йде з ро­та).

    Ми по­кiр­но по­те­лi­жи­ли­ся за
две­рi.

    У ко­ри­до­рi Ява розс­теб­нув со­роч­ку,
на­хи­лив­ся, i Со­ба­ке­вич вис­ко­чив з йо­го па­зу­хи на пiд­ло­гу й за­мет­ляв
хвос­том, нi­би нi­чо­го не ста­ло­ся.

    - Теж iще! -до­кiр­ли­во ска­зав
йо­му Ява. - Не мiг по­мов­ча­ти. Не те­бе ж пи­та­ли, а Пав­лу­шу, Чо­го вис­ко­чив,
як Пи­лип з ко­но­пель?

    Собакевич ви­ну­ва­то схи­лив го­ло­ву
на­бiк. Ма­буть, вiн зро­зу­мiв, що пiд­вiв нас.

    Галина Си­до­рiв­на спи­та­ла ме­не
урок. Я встав, при­га­ду­ючи, знаю я йо­го чи не знаю. I за звич­кою штовх­нув
Яву - пiд­ка­зуй, мов­ляв. I тут Со­ба­ке­вич, що си­дiв у Яви за па­зу­хою,
вист­ро­мив че­рез рос­теб­не­ний ко­мiр го­ло­ву i на весь клас:
"Гав!" У кла­сi - ре­гiт. I Га­ли­на Си­до­рiв­на, зви­чай­но, об­ра­зи­лась
- ко­му приємно, щоб на нього гав­ка­ли? Во­на ду­же су­во­ра, Га­ли­на Си­до­рiв­на,
i ду­же лю­бить нас ви­хо­ву­ва­ти.

    - Нiчого, пе­ре­жи­вем, - ска­зав
Ява. - Не мог­ли ж ми йо­го ли­ши­ти нап­риз­во­ля­ще. Щоб зно­ву хтось у кри­ни­цю
вки­нув.

    Вже ви­хо­дя­чи над­вiр, я по­ба­чив
на та­бу­рет­цi бi­ля две­рей шкiльний дзво­ник. Ба­би Ма­ру­сi, що ке­ру­ва­ла
дзво­ни­ком, ка­ла­та­ючи ним з уро­кiв i на уро­ки, не бу­ло вид­но. Рi­шен­ня
прий­шло блис­ка­вич­но. Я зло­дiй­ку­ва­то озир­нув­ся - цуп! - i дзво­ник уже
в ме­не пiд со­роч­кою.

    - Хай учаться, як та­кi ро­зум­нiї
- пiд­морг­нув Явi. - Не тре­ба їм пе­рер­ви. Обiй­дуться.

    - Молодчинка! - пох­ва­лив ме­не
Ява. I на­че хто ку­холь теп­ло­го мо­ло­ка ви­лив за па­зу­ху - то ра­дiсть
теп­лом роз­ли­ла­ся в гру­дях: не час­то ме­не Ява хва­лить.

    Ми - ха­мiль-ха­мiль - i в ку­щi буз­ко­вi
за шко­лою. У са­мi­сiньку гу­щи­ну заб­ра­лись, аж пiд стi­ну са­рая. Тем­но
тут, ва­тиш­но - на­дiй­не мiс­це.

    - Хай те­пер най­дуть! Ото па­нi­ка
бу­де! Не кiн­чаться сьогод­нi уро­ки. Аж до завт­ра вчи­ти­муться. Хи-хи! Без
дзво­ни­ка во­ни як без рук. У нав­чально­му про­це­сi дзво­ник - ос­нов­на
пiч, - ска­зав я, вий­ма­ючи з-пiд со­роч­ки шкiльне ка­ла­та­ло.

    - Це ти кра­си­во при­ду­мав!
Мо­лод­чин­ка! - мо­вив Ява i взяв у ме­не з рук дзво­ни­ка (я вiд­чу­вав, що
йо­му бу­ло тро­хи прик­ро, що то не вiн при­ду­мав, - вiн звик усе сам при­ду­му­ва­ти).

    - О! Знаєш що! - стре­пе­нув­ся
вiн рап­том. - Ми йо­го Со­ба­ке­ви­чу на шию при­вi­си­мо. Га?

    - Здорово! - ска­зав я. Хоч i
не вто­ро­пав, для чо­го це тре­ба. Але я був би ос­танньою сви­нею, аби не ска­зав,
що це здо­ро­во (вiн же ме­не хва­лив!).

    - У те­бе не­ма якоїсь швор­ки
або­що? - спи­тав Ява.

    Кинувсь я по ки­ше­нях:

    - Нема.

    - От чорт! I в ме­не не­ма. Слу­хай,
а да­вай па­сок.

    - Отаке… А шта­ни?

    - Тож не на­зов­сiм. Ру­кою по­дер­жиш.
Як­би в ме­не бу­ли на пас­ку, а не на шлей­цi, я б хi­ба…

    Позаяк я був сьогод­нi "мо­лодчн­нка",
вiд­мов­ля­тись прос­то не мав пра­ва. Зiтх­нув­ши, я зняв пас­ка, i Ява лов­ко
по­чав при­лаш­то­ву­ва­ти дзво­ни­ка Со­ба­ке­ви­чу до шиї.

    - Здорово! От здо­ро­во ми при­ду­ма­ли!
- пов­то­рю­вав вiн.

    I рап­том… Рап­том за стi­ною са­рая
ми по­чу­ли та­ке, що вмить при­му­си­ло нас за­бу­ти про дзво­ник, про Со­ба­ке­ви­ча,
про все на свi­тi. Са­рай то був уже не шкiльний. Прос­то вiн задньою своєю стi­ною
ви­хо­див у шкiльний сад, у тi за­рос­тi буз­ку. Са­рай на­ле­жав дядько­вi Бур­ми­лу,
зав­зя­то­му ри­бал­цi, що жив оди­на­ком i май­же весь час про­па­дав у плав­нях
на ри­бо­лов­лi.

    Ми аж влип­ли в стi­ну са­рая, при­ту­ля­ючись
ву­ха­ми до кост­ру­ба­тих нест­ру­га­них до­щок. Роз­мов­ля­ли Бур­ми­ло i
Книш, кол­госп­ний шо­фер, що жив по су­сiдст­ву з Явою.

    Ось що ми по­чу­ли (до нас до­ли­на­ли
Тiльки урив­ки роз­мо­ви):

    БУРМИЛО: Во­но-то, ко­неш­но, так…
Але…

    КНИШ: За­те по­да­ру­но­чок ма­ти­меш
вiд нiм­цiв хi­ба ж та­кий! На де­сять ро­кiв бу­де…

    БУРМИЛО: Ги-ги!

    КНИШ:…Вермахт щед­рий…

    БУРМИЛО: А що ж, ко­неш­но…

    КНИШ: Має бу­ти двад­цять за­лiз­них…
Точ­но… А якiсть… Бро­не­бiй­на… Р-раз - i не­ту! Будьмо!

    Чути дзенькiт скля­нок, - ма­буть,
Книш i Бур­ми­ло ви­пи­ва­ють.

    КНИШ: Ку­пи­мо в Києвi, що тре­ба, i
за дi­ло!

    БУРМИЛО: Сам не мо­жеш?

    КНИШ: Як­би я мав час,i як­би пла­вав
так, як ти, я б вза­га­лi без те­бе обiй­шов­ся.

    Бурмило щось про­ха­ра­мар­кав, ми
не ро­зiб­ра­ли анi сло­ва.

    КНИШ (розд­ра­то­ва­но): А…
хрест-навх­рест! Тре­ба ха­па­ти мо­мент, а ти!.. Це ж так удач­но, що ме­не по­си­ла­ють
з цiєю екс­кур­сiєю шкiльною…

    БУРМИЛО: Ну, га­разд! За­вер­бу­вав.

    КНИШ: Тiльки ж -нi­ко­му-нi­ко­му!
Жод­нiй жи­вiй ду­шi. Бо -як до­вi­да­ються…

    БУРМИЛО: Щоб я бо­га не ба­чив! Що я
- ма­ленький! Це ж та­ке дi­ло…

    КНИШ: Ну, до завт­ра!

    I все. За­па­ну­ва­ла ти­ша. Пев­но,
Книш i Бур­ми­ло вий­шли з са­рая.

    Ми пе­ре­зир­ну­ли­ся.

    Не знаю, якi бу­ли очi в ме­не. Але
Яви­нi очi го­рi­ли i свi­ти­ли­ся, як у хор­та. А що! Хо­тiв би я гля­ну­ти на
ва­шi очi, як­би ви по­чу­ли та­ку роз­мо­ву.

    - Га?! - роз­зя­вив ро­та я.

    - Га?! - роз­зя­вив ро­та Ява.

    Але нi­чо­го бiльше ви­мо­ви­ти ми
не встиг­ли. Бо в цей час по­чув­ся знай­омий за­ли­вис­тий го­лос шкiльно­го
дзво­ни­ка. Ми так i зас­тиг­ли з роз­зяв­ле­ни­ми ро­та­ми. За­хо­пив­шись
таємнич­но. роз­мо­вою, ми зов­сiм не по­мi­ти­ли, що Со­ба­ке­вич ку­дись
зник. I от… Нав­ка­рач­ках, по-со­ба­чо­му, ми швид­ко под­ря­па­ли­ся крiзь гу­щи­ну
i вист­ро­ми­ли з ку­щiв го­ло­ви.

    Попiд вiк­на­ми шко­ли, га­ня­ючись
за кур­кою, га­сав по под­вiр'ю Со­ба­ке­вич. Мет­ля­ючись на шиї в нього, де­рен­чав­за­ли­вав­ся
дзво­ник. Ду­ма­ючи, що вже пе­рер­ва, го­ро­хом ви­си­па­ли з кла­сiв уч­нi. З
вi­кон, зди­во­ва­но по­зи­ра­ючи на го­дин. пи­ки, виг­ля­да­ли вчи­те­лi. На
ган­ку з'яви­ла­ся Га­ли­на Си­до­рiв­на.

    - Хулiганство! Не­по­добст­во!.
По­ру­шен­ня нав­чально­го про­це­су! - за­гу­ка­ла во­на.

    З-за ро­гу ви­бiг­ла ба­ба Ма­ру­ся.
Вгле­дiв­ши Со­ба­ке­ви­ча,.вда­ри­ла ру­ка­ми об по­ли, ки­ну­ла­ся за ним -
од­би­ра­ти дзво­ник. Со­ба­ке­вич - нав­тi­ки. I ку­ди ж ви ду­маєте - до нас,
у ку­щi.

    Ми з Явою вмить роз­вер­ну­лись i
так са­мо нав­ка­рач­ках чкур­ну­ли на­зад, у гу­ща­ви­ну, до са­рая. При­чо­му,
як­що Ява рач­ку­вав нор­мально, на чо­тирьох, то я - на трьох, як со­ба­ча з
пе­ре­би­тою ла­пою, - ме­нi ж до­во­ди­лось од­нiєю ру­кою пiд­дер­жу­ва­ти
шта­ни.

    Ми при­тис­ну­ли­ся до стi­ни са­рая
- да­лi тi­ка­ти бу­ло нi­ку­ди. Дзво­ник все ближ­че, i от уже Со­ба­ке­вич з
роз­го­ну ткнув­ся но­сом Явi в що­ку. Що ж, вiн був не ви­нен - в ко­го ж йо­му
шу­ка­ти за­хис­ту, як не в нас - своїх дру­зiв i ря­тiв­ни­кiв.

    За якусь мить ку­щi над на­ми роз­чах­ну­ли­ся,
i ми по­ба­чи­ли роз­чер­во­нi­лу ба­бу Ма­ру­сю.

    - Ага! - пе­ре­мож­но ви­гук­ну­ла
во­на. - От хто це все влаш­ту­вав!

    З-за ба­би Ма­ру­си­ної го­ло­ви
з'яви­лась го­ло­ва Га­ли­ни Си­до­рiв­ни.

    Крижаним ме­та­ле­вим го­ло­сом Га­ли­на
Си­до­рiв­на го­во­рить, мов сi­ка­чем ру­бає:

    - Так!.. Яс­но!.. На екс­кур­сiю
до Києва завт­ра во­ни не їдуть!



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 04:20 | Повідомлення № 5
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5113
х-статус:
You know what I mean?

Розділ III

    

Пригоди в Києвi. Нашi пiдозри дедалi зростають. Старшина
Паляничко

    

    Бiля шко­ли га­лас i ме­туш­ня. У
дво­рi стоїть ван­таж­на ав­то­ма­ши­на, прик­ра­ше­на квi­та­ми та сос­но­ви­ми
гiл­ка­ми, на­че ве­сiльний поїзд. На ма­ши­нi по­пiд ка­бi­ною вже си­дять куп­кою
най­не­терп­ля­чi­шi уч­нi. Се­ред них, як го­роднє опу­да­ло, стир­чить дов­го­те­ле­сий
незг­раб­ний Бур­ми­ло. Розс­тав­ля­ють ос­тан­нi стiльцi. Шко­ля­рi вист­роїли­ся
лан­цюж­ком вiд ган­ку шко­ли до ма­ши­ни i пе­ре­да­ють один од­но­му стiльцi,
якi ви­но­сить на га­нок Га­ли­на Си­до­рiв­на. Всi збуд­же­нi i ве­се­лi. Ще б
пак - цiєї екс­кур­сiї до Києва так дов­го че­ка­ли. Всi весь час смi­ються, на­вiть
ко­ли для цього не­ма при­чи­ни. Всi, крiм нас: ме­не i Яви.

    Ми стоїмо бi­ля ган­ку пох­нюп­ле­нi,
на­бур­мо­се­нi. I як тiльки з две­рей з'являється з но­вим стiльцем Га­ли­на
Си­до­рiв­на, ми вмить роз­ту­ляємо ро­ти i по­чи­наємо:

    - Ми ж не хо­тi­ли… Ми не­нав­мис­не,
- гун­до­сить Ява.

    - Ми бiльше не бу­де­мо… Чес­не
сло­во, - гун­до­шу я.

    Галина Си­до­рiв­на спер­шу не звер­тає
ува­ги, мовч­ки зни­кає в две­рях, на­че не чує. По­тiм на­реш­тi ка­же:

    - Було б на­вiть не­пе­да­го­гiч­но,
як­би я вас узя­ла.

    I ми вiд­чу­ваємо - їй уже жаль нас
(во­на ж доб­ра, тiльки на­пус­кає на се­бе). Тре­ба ку­ва­ти, по­ки га­ря­че.

    - Педагогiчно! - ви­гук­нув я.
- Ми ж ска­за­ли, що бiльше не бу­де­мо.

    - Ну да, пе­да­го­гiч­но! - пiд­хоп­лює
Ява, - На­вiть Ду­же пе­да­го­гiч­но! Ма­ка­рен­ко обов'язко­во б узяв. Точ­но!

    Галина Си­до­рiв­на враз на­суп­лює
бро­ви i хо­лод­но го­во­рить:

    - Нi.

    I ми ро­зу­мiємо: те­пер уже все. Пе­ре­да­ли
ку­тi ме­ду. Вчи­те­лi не люб­лять, щоб їх учи­ли.

    Я з три­во­гою по­зи­раю на Бур­ми­ла
й на Кни­ша, що по­ход­жає бi­ля ма­ши­ни, час вiд ча­су луп­ля­чи чо­бо­том по
ко­ле­су (пе­ре­вi­ряє ши­ни). "Нев­же ми за­ли­ши­мось i так i не
взнаємо, що ро­би­ти­муть во­ни у Києвi?" - ду­маю я.

    I в го­ло­вi моїй зно­ву лу­на­ють
за­гад­ко­вi таємни­чi сло­ва:

    "Зате по­да­ру­но­чок ма­ти­меш
вiд нiм­цiв… Вер­махт щед­рий… Двад­цять за­лiз­них… Якiсть бро­не­бiй­на… Раз
- i не­ту!.. Тiльки ж нi­ко­му-нi­ко­му".

    Раптом Ява сми­кає ме­не за ру­кав:
"Гай­да! Швид­ше!" - i ки­дається до ма­ши­ни. Я - за ним. Тре­ба
встиг­ну­ти схо­ва­ти­ся пiд стiльцi, по­ки Га­ли­на Си­до­рiв­на у при­мi­щен­нi.

    Звичайно, всi ба­чать це i мо­жуть
ви­ка­за­ти, але то вже на їхнiй со­вiс­тi.

    Шургиць! Мов ящiр­ки, шми­го­ну­ли
ми пiд стiльцi аж до са­мi­сiнької ка­бi­ни i при­чаїли­ся.

    Через де­який час по­чу­ли го­лос Га­ли­ни
Си­до­рiв­ни:

    - Що, пiш­ли? Ну й доб­ре, що
са­мi на­реш­тi зро­зу­мi­ли. Це бу­де на­ука всiм, хто лю­бить зри­ва­ти уро­ки
i по­ру­шу­ва­ти дис­цип­лi­ну. Ну, поїха­ли.

    Учнi, що бу­ли ще не на ма­ши­нi, з
га­ла­сом по­ча­ли всад­жу­ва­ти­ся. I не­за­ба­ром мо­тор за­гур­чав, ма­ши­на
ру­ши­ла. Нiх­то нас не ви­ка­зав. Є все-та­ки у лю­дей со­вiсть.

    Якщо ви хо­че­те вiд­чу­ти од­ра­зу
все своє тi­ло, з нiг до го­ло­ви, як во­но ре­агує на уда­ри, то спро­буй­те
поїха­ти по ви­боїстiй до­ро­зi на ван­таж­нiй ма­ши­нi, ле­жа­чи у ку­зо­вi
пiд стiльця­ми. Зрiв­ня­ти це не мож­на нi з чим. Та­ке вiд­чу­ває хi­ба що
отой "язи­чок" у шкiльно­му дзво­ни­ко­вi, ко­ли ба­ба Ма­ру­ся ка­ла­тає
на пе­рер­ву або на урок.

    "Раз - i нєту!.. Якiсть бро­не­бiй­на!..
Вер­махт щед­рий!" - би­ло­ся в моїй го­ло­вi в такт уда­рам.

    Потилицею об стi­лець - ло­бом об
дно ку­зо­ва…

    Потилицею об стi­лець - ло­бом об
дно ку­зо­ва…

    "Раз - i нєту!..

    Якiсть бро­не­бiй­на!..

    Вермахт щед­рий!.."



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 6 клас - Тема: Всеволод Нестайко. (6 клас - Тема: Всеволод Нестайко.)
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.235.48.106
Браузер:

Cайт живе: