rss · Вівторок, 21.11.2017, 22:11

Опитування

Дендрологічний парк
1. Відреставрувати парк
2. Мені байдуже
3. Парк і так гарний
4. Допоможу з реставрацією
5. Замість парку будинки
Всього відповідей: 39
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 6 клас - Тема: Євген Гуцало. (6 клас - Тема: Євген Гуцало.)
6 клас - Тема: Євген Гуцало.
ShoolerДата: Четвер, 26.03.2009, 01:20 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

6 клас - Тема: Євген Гуцало.

Євген Гуцало. “Олень Август”.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Четвер, 26.03.2009, 23:14 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Друзі
Повідомлень: 458

Євген Гуцало
(1937 —1995)

Феномен Євгена Гуцала — унепохитній вірності слову, в такому служінні йому, яке виключає розмінювання набудь-які інші види, нехай і корисної,діяльності.
Народився Є. Гуцало 14 січня1937р. в с. Старому Животові (нині — Новоживотів) Оратівського району Вінницькоїобласті в родині сільських учителів. Світ дитинства, розтерзаний і водночаснезмірно поглиблений великою трагедією війни, становить джерельну основу йоготворчості. До цього світу знову й знову повертається письменник на різних етапахсвого літературного шляху.
У 1959р. Є.Гуцало закінчує Ніжинський педінститут, якийсь час працює в редакціях газет,видавництві «Радянський письменник» (нині «Український письменник»), а згодомповністю зосереджується на професійній літературній роботі. Активно друкуватисяпочав 1960р., а через два роки вийшла перша збірка оповідань «Люди серед людей».Книжку тепло привітали критика й літературна громадськість. Відтоді одна за одноювиходять нові збірки письменника: «Яблука з осіннього саду» (1964), «Скупана влюбистку» (1965), «Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах кропу» (1969) таін.
Лірична стихія творчості Є. Гуцала, які прози інших «шістдесятників», стала формою суспільної опозиції. Батьки, дядьки йтітки — всі ті, хто складав збірний, плакатний образ народу-переможця, побаченідитячими очима в жахливому повоєнному сільському побуті, мали зовсім не такийоптимістичний вигляд, як на плакатах і в еталонних творах соцреалізму. Безперечназаслуга «шістдесятників», а серед них і Є. Гуцала, перед красним письменствомполягає в тому, що вони перенесли своїх персонажів із площини героїчної в ліричну.Є. Гуцало почувався найбільш невимушено, розкуто, живописуючи красу природи йлюдей, охоче фіксуючи улюблений ним стан осяяння, здивування перед світом, темедитативне передчуття радості й любові, яке великою мірою визначає загальнийнастрій його ліричної прози («В полях», «Просинець», «Олень Август»,«Вечір-чечір», «Скупана в любистку», «Клава, мати піратська», «Весняна скрипочказгори», «Запах кропу», «У сяйві наобрії»).
Вироблена ще в ранніх оповіданняхтонка акварельна манера письма, дитинна чистота і ясність світовідчуття,відкритість ліричного героя до прекрасного в усіх його проявах — усе це, поєднанез гострою увагою до народних характерів, інших національних прикмет — вічних інових, склало основу його художнього стилю. Назва першої книжки — «Люди середлюдей» — програмна. Її можна застосувати до всього літературного доробку Є.Гуцала.
У 60-ті роки, поряд із ліричнимиоповіданнями, етюдами, замальовками, поезіями в прозі, з'являються друком двіконцептуальні повісті Є. Гуцала — «Мертва зона» (1967) та «Родинне вогнище» (1968,інша назва — «Мати своїх дітей»). Тоді ж, у другій половині 60-х, було написано йповість «Сільські вчителі», надруковану трохизгодом.
У повісті «Мертва зона» відбилосянове, формоване в 60-ті роки, бачення війни як тотального спустошення світу людей.Мертва зона — це те, що завжди породжується тоталітаризмом — чи то гітлерівського,чи то сталінського гатунку. І в зоні люди залишаються людьми, вони здатні наблагородство, героїчний вчинок, але вони — приречені. Це суперечило «возвеличеннюгероїчного подвигу народу», ламало схеми, в яких закостеніла воєннатематика.
Такий погляд на війну утверджуєписьменник і згодом у низці оповідань та повісті «З вогню воскресли» (1978), воснову якої покладено розповіді мешканців спалених сіл. Не вписувалась у жорсткіідеологічні схеми й концепція повісті «Родинне вогнище», розповідь про повоєннувідбудову і на перший погляд малопомітну в житті «соціалістичного» села постатьГанни Волох — просто жінки, просто матері. Бережене нею родинне вогнище вкотре вжезігріло й згуртувало людей після щойно пережитої біди. Вічні цінності народноїморалі й життєустрою в повісті безпосередньо протиставлені генеральним цінностям«найпередовішої» ідеології.
На початку70-х років виходять друком лірико-психологічна повість «Дівчата на виданні»(1971), дилогія «Сільські вчителі» (1971) та «Шкільний хліб» (1973). Повісті зжиття сільських учителів були високо оцінені критикою, здобули широке читацькевизнання. Ці сповнені просвітленого ліризму, зажури й надії твори, здається, булинаписані для того, щоб відновити надломлену віру народу в незнищенність моральнихцінностей, переконати, що завжди, за будь-яких обставин люди мають лишатисялюдьми. Образ героїні повістей Олени Левківни — з ряду найкращих жіночихпортретів, створених майстрами нашоїпрози.
Повість «Двоє на святі кохання»,надрукована 1973р. в журналі «Вітчизна», подібно до згаданих уже «Мертвої зони» та«Родинного вогнища», на довгі роки була позбавлена права книжкового видання. Якщоперші дві повісті написані в жорсткувато-реалістичному ключі, то «Двоє на святікохання» — твір наскрізь виконаний у звичній для письменника стилістиці:лірико-психологічній, медитативній.
Це —перша осяжна спроба міської прози письменника. Герой повісті Іван Поляруш —характер самозаглиблений, рефлектуючий, зовні бездіяльний, що розходилося зтрафаретною вимогою «активної життєвої позиції». Але рефлексії Поляруша — цеспосіб самопізнання й самозбереження в новому для нього, ще не обжитому, враженомубільше, ніж село, синдромом бездуховності, міськомусвіті.
Етапним для творчості письменникабуло звернення до романної форми. Трилогія «Позичений чоловік», «Приватне життяфеномена» та «Парад планет» (1982 — 1984) викликала неоднозначну реакцію критики,спричинювалась до літературних полемік. За щедрістю використання фольклорнихскарбів (насамперед — народної фразеології, прислів'їв, приказок, анекдотів тощо)трилогія може змагатися з відомим романом О. Ільченка «Козацькому роду немапереводу...».
Герой трилогії Є. ГуцалаХома Прищепа — персонаж народного комічного дійства, втілення найвиразніших риснаціонального характеру, насамперед оптимістичного світосприйняття, моральногоздоров'я, життєвої сили та мудрості. Роблячи саме такого персонажа героєм романноїтрилогії, письменник, вочевидь, мав намір оновити, осучаснити традиційну постатьукраїнського фольклору — веселого мудрого оповідача й навчителя життя. Письменникакцентує саме на фольклорній домінанті головного персонажа трилогії, відтакпрагнучи вписати цілісний фольклорний світ у конкретику сільського побуту 80-хроків; при цьому неминуче впадає у заданість і штучність: хліборобська цивілізаціяостаточно втратила свою цілісність на українському терені, як утративсвітопояснюючу роль фольклор. Мабуть, ця невідповідність між концепцією трилогіїта житейською конкретикою й спричинилася до того, що образ Хоми Прищеписприймається як проект характеру, а просторі його розмірковування — як різновиднародознавчих студій.
Появі романівпередували своєрідні, за визначенням автора, ексцентричні оповідання («Жінки єжінки», «Звабники і звабниці» та ін.), які ввійшли до збірок «Полювання з гончимпсом» (1980) та «Мистецтво подобатись жінкам» (1986). У цих оповіданнях, написанихіз невимушеним використанням елементів гротеску, травестії, бурлеску, своєріднореалізується давній задум Є. Гуцала створити український Декамерон. Останнім часомпрозаїк працював над «епосом-еросом» — твори «Блуд» (1993), «Імпровізація плоті»(1993).
Певною мірою несподіваним у цьомуконтексті, але таким заповітно актуальним виявився цикл публіцистичних статей,зібраних у посмертній збірці «Ментальність орди» (1996) про експансіоністськуполітику Росії.
Поважну частку творчогодоробку письменника становлять твори для дітей: «Олень Август» (1965), «З горіхазерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984). Двіостанні книжки удостоєні Шевченківської премії. Дитяча проза (точніше — книжки длядітей і батьків) Є. Гуцала прикметна особливим, по-гуцалівськи поетизованимзображенням стосунків між людьми. Невичерпну «країну дитинства» письменникосмислює в різних жанрово-стильових формах, щоразу — в новому баченні, про щосвідчить і цикл «Оповідання з Тернівки» (1982), книжка «Княжа гора»(1985).
У 1981p. вийшла друком першапоетична збірка Є. Гуцала «Письмо землі». Далі з'являються книжки віршів «Час іпростір» (1983), «Живемо на зорі» (1984), «Напередодні нинішнього дня» (1989). Такрівно через двадцять років після надрукування першої поетичної добірки «Зеленарадість конвалій» повертається письменник долірики.
Вірші письменника — то своєрідневорожіння над душею, сенс якого — в очищенні від суєтного, минущого, вомолодженні, у поверненні до того стану любові, людяності, космічної доброти,котрий і є найбільшим людськимскарбом.



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 05:18 | Повідомлення № 3
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Євген Гуцало

Олень Август

    Женя по­вер­тав­ся зі шко­ли. Двірни­ки
ко­ло­ли на ас­фальті лід, дрібні кри­жин­ки виліта­ли з-під ломів і, виб­лис­ку­ючи
гост­ри­ми край­ка­ми, по­ко­рот­ких або дов­ших ду­гах пе­реліта­ли в повітрі.
Сон­це ди­ви­ло­ся на місто радісно й доб­ро­зич­ли­во, ши­ро­ко всміха­ючись.
І та усмішка вип­роміню­ва­ла стільки теп­ла, що кри­жані скал­ки та­ну­ли,
підтіка­ючи свіжою во­дою, а по дим­но-си­зих бу­рульках, що висіли на рин­вах,
ко­ти­ли­ся дзвінкі хо­лодні краплі.

    Жені бу­ло ве­се­ло. Він роз­ма­ху­вав
ста­реньким порт­фе­лем, з яко­го виг­ля­да­ли зо­ши­ти та книж­ки, і, ози­ра­ючись
по бо­ках, щось га­ла­су­вав. Же­ня га­ла­су­вав про те, що двірни­ки ру­ба­ють
лід, що в струм­ках, які те­чуть уз­довж тро­ту­арів, ку­па­ються смішні та
хмільні го­робці, пос­ку­бу­ючи ла­ко­ва­ни­ми дзьоби­ка­ми кож­ну пір’їнку на
собі. Він га­ла­су­вав щось і про тих зустрічних дівча­ток, які про­хо­ди­ли ми­мо
в розс­теб­ну­тих пальтах, з гру­бу­ва­тим рум’янцем на що­ках; за­раз во­ни
зда­ва­ли­ся йо­му ще більш ди­ва­ку­ва­ти­ми й гідни­ми зне­ва­ги, ніж будь-ко­ли.

    І рап­том Же­ня зу­пи­нив­ся. І не
то­му, що на розі ву­лиці, де збо­ку при­мос­тив­ся скве­рик з пла­ку­чи­ми вер­ба­ми,
сто­яв на­товп. Йо­го ува­гу при­ку­вав не на­товп, а те, що при­вер­ну­ло ува­гу
на­тов­пу.

    Знімали кіно. Один чо­ловік, яко­го
зра­зу ж мож­на бу­ло виз­на­чи­ти як най­го­ловнішо­го, сидів на ви­со­ко­му
стільці. Ко­ли щось бу­ло не так і чо­ловік сер­див­ся, то він енергійно ма­хав
но­га­ми, не­на­че їхав на ве­ло­си­педі. Пе­ред ним був нез­ро­зумілий ма­сив­ний
апа­рат, який міг ра­зом із стільцем ру­ха­ти­ся по двох рей­ках, наб­ли­жа­ючись
або відда­ля­ючись од жов­то­го ав­то­бу­са. А біля жов­то­го ав­то­бу­са
повільно ви­рос­та­ла чер­га. Спер­шу сто­яв дідусь, який чи­тав га­зе­ту.
Дідусь раз у раз поп­рав­ляв оку­ля­ри і зир­кав на сон­це, мру­жа­чись. За ним
при­лаш­ту­ва­ла­ся мо­ло­ди­ця з ко­ши­ком, з яко­го виг­ля­дав стур­бо­ва­ний
дов­го­шиїй гу­сак. Далі дівчи­на у вов­няній хус­тині. Гарній дівчині бу­ло
душ­но, і во­на по­ча­ла розв’язу­ва­ти хус­ти­ну, аж до­ки вугільні ко­си не
роз­си­па­ли­ся в неї по пле­чах. З не­за­леж­ним виг­ля­дом, повільно наб­ли­зив­ся
сту­дент. Він тро­хи зди­во­ва­но зирк­нув на гар­ну дівчи­ну, а потім об­лич­чя
в нього ста­ло та­ким, не­на­че біля ав­то­бу­са ніко­го, крім нього, не бу­ло.

    Підбіг хлоп­чик з ран­цем за спи­ною
і, не ста­ючи в кінець чер­ги, проб­рав­ся аж до за­чи­не­них две­рей ав­то­бу­са.

    Женя не­помітно для са­мо­го се­бе
пе­рей­шов ву­ли­цю і спи­нив­ся в черзі. Йо­го поміти­ли не зра­зу. Мож­ли­во,
ду­ма­ли, що це та­кож ма­лий кіно­ар­тист. Але Же­ня не вмів гра­ти. Він по­вер­нув­ся
спи­ною до сту­ден­та і ди­вив­ся на чо­ловіка, який сидів за зйо­моч­ною ка­ме­рою
на ви­со­ко­му стільці.

    Режисер Альтов зра­зу по­ба­чив зай­во­го
ге­роя. Гри­ма­са нев­до­во­лен­ня з’яви­ла­ся на йо­го стом­ле­но­му об­личчі.
Завж­ди маєш клопіт з ву­лич­ни­ми пе­ре­хо­жи­ми! їм цікавіше по­ди­ви­ти­ся,
як ро­биться фільм, а не сам фільм.

    Вони ладні прос­то­юва­ти го­ди­на­ми,
не­на­че в них не­має ніяких тур­бот, не тре­ба ніку­ди поспіша­ти… А те­пер ще
цей хлоп­чи­на. Розк­рив ро­та від за­хоп­лен­ня. До­ве­деться по­чи­на­ти все
спо­чат­ку.

    Альтов підійшов до Жені й пок­лав йо­му
на пле­че до­ло­ню з дов­ги­ми су­хи­ми пальця­ми. Ті пальці бу­ли жовті - від
куріння.

    - Звідки ти взяв­ся? - за­пи­тав ре­жи­сер.

    - Звідти, - гой­днув хло­пець
го­ло­вою на ву­ли­цю, блис­ку­чу від сніго­вої во­ди та кри­жа­них ска­лок.

    - Ти за­ва­жаєш.

    - Я не хо­чу за­ва­жа­ти…

    - Йди геть.

    Жені зда­ва­ло­ся, що най­го­ловніший
тут - це опе­ра­тор, який сидів на вид­но­му місці. Два хлопці підштов­ху­ва­ли
йо­го апа­рат впе­ред, він наб­ли­жав­ся по рей­ках до чер­ги, а потім хлопці
пха­ли той пристрій на­зад… І Же­ня вва­жав, що ніхто тут не мо­же на­ка­зу­ва­ти,
крім опе­ра­то­ра. То­му він за­пи­тав:

    - А ви хто бу­де­те?

    Альтов по­чав нер­ву­ва­ти. Впер­та
ди­ти­на! Вплу­та­ло­ся, за­ва­жає та ще й до­пи­тується, хто він та­кий. Взяв
хлоп­чи­ну за комір, підштовх­нув ру­кою:

    - Не за­ва­жай!

    Женя відійшов і став ос­то­ронь. Він
не розгнівав­ся. Ма­буть, цей дядько, що сва­рив­ся на нього, - теж на­чальник.
Ву­ли­ця пах­ла свіжістю. Ви­со­ке не­бо теж пах­ло свіжістю, во­ло­гою.
Повітря бу­ло хо­лод­не і чис­те. Же­ня оки­нув пог­ля­дом бу­дин­ки, що за­раз
ви­раз­но пах­ли це­мен­том і цег­лою, по­хи­лу ву­ли­цю, по якій же­боніли
струм­ки, - і хотів уже йти, щоб розб­риз­ку­ва­ти но­га­ми во­ду, щоб хрумтіли
під че­ре­ви­ка­ми ламкі крис­та­ли… Але він зно­ву по­ба­чив, як до ав­то­бу­са
наб­ли­зив­ся знай­омий дідусь із га­зе­тою, потім мо­ло­ди­ця з ко­ши­ком, з
яко­го виг­ля­дав гу­сак, потім дівчи­на, сту­дент, шко­ляр, яко­му, оче­вид­но,
бу­ло стільки ж років, як і Жені. Все пов­то­рю­ва­ло­ся спо­чат­ку.

    Неначе в кіно. Але це ж і бу­ло
кіно, тільки во­но зніма­ло­ся, і все тут бу­ло справжнє, а не та­ке, як на ек­рані.

    Непомітно для се­бе Же­ня зно­ву опи­нив­ся
біля апа­ра­ту­ри. Йо­му ду­же кортіло бу­ти там, де ро­би­ло­ся кіно. Альтов
помітив знай­омо­го нас­тир­ли­во­го хлоп­чи­ну, по­ма­хав нев­до­во­ле­но
пальцем. Мов­ляв, зно­ву за­ва­жа­ти­меш? Ди­вись, бо ще раз візьму за комір… І
Же­ня бо­яз­ко зу­пи­нив­ся віддалік, спер­ся пле­чем об во­ло­гий, тон­кий
стов­бу­рець ли­пи. Льодо­ва бу­рулька, та­ну­чи на слизько­му вітті, кап­ну­ла
йо­му за шию пе­ку­чою дрібною кулькою, але він тільки здриг­нув­ся від хо­ло­ду.
А ко­ли зно­ву кап­ну­ло - відсту­пив.

    Знімати ско­ро закінчи­ли. Жов­тий
ав­то­бус за­гур­чав мо­то­ром, біля вих­лоп­ної тру­би заб­ринів синій дим,
зас­мерділо спа­ле­ним бен­зи­ном. Кіно­ка­ме­ру за­хо­ва­ли в ма­ши­ну. Ге­рої
повсіда­ли­ся в ав­то­бус. «І це все?» - по­ду­мав Же­ня, і по­чут­тя нев­до­во­лен­ня
ви­ник­ло в йо­го душі. Він сподівавсь на щось гар­не, нез­ви­чай­не, - та­ке,
як у кіно, де пе­ресліду­ють шпи­гунів, мчаться на поїздах че­рез ви­сокі го­ри,
де мо­рем пли­вуть ко­раблі під біли­ми па­ру­са­ми. А тут бу­ла бу­ден­на чер­га.
Тітка з гу­са­ком… Дід з га­зе­тою… А най­цікавіше не з’явля­лось, хо­ча во­но
не­ми­ну­че ма­ло бу­ти!

    - Все, - гук­нув йо­му Альтов,
- мо­жеш іти до­до­му. Зніма­ти більше не бу­де­мо.

    - Чому?

    - Скінчили!

    І Альтов засміявся. Те­пер об­лич­чя
в нього не зда­ва­лось та­ким стом­ле­ним, як пер­ше. Він сміявся го­лос­но, ши­ро­ко,
по­ка­зу­ючи ба­га­то білих зубів. Ма­буть, він ро­зумів, що оцей хлоп­чи­на роз­ча­ро­ва­ний,
бо не по­ба­чив за­раз та­ких гар­них епізодів. які звик ба­чи­ти на ек­рані.
Що ж, йо­му ще не раз до­ве­деться роз­ча­ро­ву­ва­тись… Альтов за­хотів зро­би­ти
хлоп­чині щось приємне, щоб потім той мав що роз­повіда­ти своїм то­ва­ри­шам -
та­ким, як і сам, ма­леньким лю­дям з шкільни­ми порт­фе­ля­ми. І він гук­нув
Жені.

    - Сідай у мою ма­ши­ну, про­ве­зу!

    Вони їха­ли вес­ня­ною ву­ли­цею;
з-під коліс по­хап­цем вист­ри­бу­ва­ли крап­ли­ни, без­звуч­но па­да­ли на тро­ту­ар.
Ліво­руч, біля Альто­ва, шиб­ка бу­ла відсу­ну­та, і в ма­ши­ну за­порс­ку­вав
швид­кий, пруж­ний вітер.

    - Хочеш зніма­ти­ся в кіно? -
за­пи­тав Альтов у Жені, ви­вер­та­ючи кер­мо пра­во­руч. Те­пер во­ни їха­ли
вузьким, пох­му­рим про­вул­ком, де стіни бу­ли нудні й мокрі, а двірни­ки в
ста­рих фар­ту­хах не ру­ба­ли льоду.

    - Хочу, - май­же по­шеп­ки
відповів Же­ня, не на­ва­жу­ючись гля­ну­ти на Альто­ва. Йо­му бу­ло радісно.
Він їхав з лю­ди­ною, яка, мож­ли­во, зня­ла чи­ма­ло гар­них фільмів. Се­ред
них не­одмінно бу­ли й такі, які він ба­чив, які йо­му по­до­ба­ли­ся. Дов­го
пе­ре­бо­рю­вав свою несміливість, до­ки на­ва­жив­ся за­пи­та­ти:

    - А ви хто та­кий?

    - Альтов, - прос­то відповіла
лю­ди­на за кер­мом.

    - Альтов? - са­ми­ми гу­ба­ми
пе­ре­пи­тав Же­ня, ди­ву­ючись, як зву­чить нез­най­оме прізви­ще.

    - Так.

    І Альтов по­ди­вив­ся на Же­ню.
Засміявся. Альтов був за­до­во­ле­ний: хлоп­чи­на навіть го­во­ри­ти не мо­же
від ра­дості, що си­дить по­руч з ним. Йо­го стан лег­ко по­яс­ни­ти. Своє за­хоп­лен­ня
кінофільма­ми він пе­ре­но­сить на нього, бо вва­жає йо­го ж та­ким ціка­вим і
див­ним. Хлоп­чик, ма­буть, не мо­же іще ро­зуміти, що Альтов - зви­чай­ний, бу­ден­ний,
як і всі інші.

    І Альтов засміявся ще раз… Він знав,
як ніхто, що не вар­тий за­хоп­лен­ня. Але хіба він міг по­яс­ни­ти це хлоп­чині?
Той од­на­ко­во не повірив би. Він, ма­буть, ще й досі га­дає, що чер­га біля
ав­то­бу­са, яку во­ни сьогодні зніма­ли, - це ще не все. Не­ми­ну­че ма­ло бу­ти
щось ва­гоміше і значніше, але во­но чи нрос­ковз­ну­ло повз йо­го ува­гу, чи
відбу­лось не пе­ред йо­го очи­ма.

    Женя сидів зіщу­лив­шись. Йо­го не­по­коїв
той сміх. Він сподівав­ся, що Альтов іще за­ре­го­че. І йо­му ста­ло не­за­тиш­но.
Те­пер йо­му був неп­риємний оцей вітер, що вільно забігав у відчи­не­ну шиб­ку.
Йо­му хотіло­ся б, щоб Альтов підняв скло, але не на­ва­жу­вав­ся ска­за­ти про
це.

    Ще тоді, ко­ли хлоп­чи­на сто­яв під
сум­ною ли­пою і очи­ма, пов­ни­ми за­хоп­лен­ня, сте­жив за зйом­кою, Альтов
підсвідо­ме по­ду­мав, що доб­ре бу­ло б зро­би­ти для нього щось гар­не. Він
пок­ли­кав йо­го в ма­ши­ну, ще й сам не віда­ючи на­пе­ред, навіщо це йо­му
зда­ло­ся. За­раз же, доб­ре усвідом­лю­ючи, про що мо­же ду­ма­ти пер­шок­лас­ник
чи дру­гок­лас­ник, який, не дих­нув­ши, про­див­ляється фільм від по­чат­ку до
кінця. Альтов… за­хотів бу­ти гідним йо­го за­хоп­лен­ня.

    - Напевне, на двійки вчиш­ся? -
спи­тав рап­том, уг­ледівши, що з за­бу­то­го порт­фе­ля ви­пав зо­шит з бруд­ною
обк­ла­дин­кою.

    Женя по­чер­вонів, сприт­но за­су­нув
зо­ши­та на­зад.

    - Ні…

    - А як же?

    - Маю п’ятірки.

    - Гм, - вис­ло­вив сумнів
Альтов. Жені стра­шен­но за­кортіло, щоб йо­му повіри­ли. По­ди­вив­ся на Альто­ва
ся­ючи­ми світли­ми очи­ма і про­мо­вив:

    - Маю п’ятірки!

    Це оз­на­ча­ло ба­га­то. І те, що
він ду­же ста­ран­ний, ре­тельно го­тує до­машні зав­дан­ня. І те, що заб­руд­не­ний
зо­шит уже до­пи­са­но, завт­ра візьме но­венький, з го­лу­бою обк­ла­дин­кою.
Альтов ска­зав:

    - Це доб­ре.

    І Же­ня, відвер­нув­шись так, щоб не
ба­чив ре­жи­сер, усміхнув­ся. От­же, йо­му повіри­ли. Як це слав­но, що він
вчиться на «відмінно», ніко­ли не спізнюється на уро­ки. І він у душі дав собі
сло­во, що завж­ди бу­де ста­ран­ним і працьови­тим.

    Альтов зу­пи­нив ма­ши­ну і вий­шов.
Кру­гом ле­жа­ли ку­пи би­тої цег­ли, гу­ли бульдо­зе­ри. Біля не­за­вер­ше­них
жов­тих бу­динків сто­яли чорні кра­ни. Пус­тир був нерівний, роз­ри­тий, у
ямах ріс бур’ян… Же­ня та­кож вис­ко­чив на тро­ту­ар. Альтов зак­лав ру­ки за
спи­ну й ди­вив­ся пря­мо пе­ред се­бе і тро­хи вго­ру. Ма­буть, він ба­чив
сірі ба­вов­няні хма­ри, бо Же­ня, за­дер­ши й собі го­ло­ву, уг­ледів їхні во­ло­хаті,
повні бо­ки. Бу­ло над­вечір’я, сту­деніло.

    Альтов рап­том здриг­нув­ся, ніби йо­го
про­ни­зав нес­подіва­ний хо­лод. І Же­ня, зга­дав­ши, як під тон­кою го­лою ли­пою
йо­му за шию по­па­ла од­на крап­ли­на, а потім дру­га, - теж здриг­нув­ся і
взяв­ся застіба­ти на ґудзи­ки своє бла­геньке пальтеч­ко.

    - Бачиш оце будівницт­во? - за­пи­тав
Альтов. - Тут мені до­во­диться зніма­ти свій но­вий фільм. Прав­да ж, ма­ло чо­го
ціка­во­го знай­деш?

    І справді, для Жені тут бу­ло ма­ло
ціка­во­го. Він звик до будівельних май­дан­чиків, до робітників у чор­них фу­фай­ках,
на яких осів чер­во­ний цег­ля­ний пил. Він звик до гру­зо­виків, що підво­зять
ма­теріал, до ви­со­ких кранів, що мо­но­тон­но про­но­сять на тлі синього не­ба
повільні стріли… Тут нічо­го ціка­во­го не бу­ло. І Же­ня ска­зав:

    - Правда…

    - Що прав­да? - не зро­зумів
Альтов. Бо до­ки хлоп­чик дійшов яко­гось вис­нов­ку, він уже й за­був, про що
пи­тав, і те­пер ду­мав про інше.

    - Ну, що кіно тут по­га­не вий­де…

    - А-а-а… Зви­чай­но.

    І він гля­нув на Же­ню так, на­че впер­ше
ба­чив. Навіть наг­нув­ся над ма­ленькою пос­тат­тю, уваж­но розг­ля­да­ючи не­ви­разні,.ще
не сфор­мо­вані ри­си об­лич­чя, при­пух­лий рот…

    - А ти ж, на­пев­не, хо­чеш у
кіно зніма­тись?

    - Хочу…

    - То ми мо­же­мо влаш­ту­ва­ти
це для те­бе. Зго­да?

    - Еге!…

    «Еге» вир­ва­ло­ся са­мо со­бою. Же­ня
ще й не встиг осяг­нутії всього зна­чен­ня то­го, що йо­му ска­зав Альтов. І ко­ли
ре­жи­сер зно­ву вип­рос­тав­ся, хлоп­чик ди­вив­ся на нього зни­зу вго­ру за­ко­ха­но
й відда­но. У нього тремтіли пальці, і він схо­вав ру­ки з порт­фе­лем за спи­ну,
щоб, бо­дай, цього не помітив Альтов.

    Режисер спро­бу­вав прой­ти пус­ти­рем,
- ма­буть, він хотів по­пас­ти до тих лю­дей, що за­ли­ва­ли фун­да­мент, але
гли­на на­лип­ла до йо­го че­ре­виків - чор­них, ла­ко­ва­них, і він, нев­до­во­ле­но
суп­ля­чись, по­вер­нув­ся на ас­фальт, по­чав обс­ту­ку­ва­ти бо­ло­то. Тем­но-руді
шмат­ки свіжо блис­ну­ли на сіро­му тлі… Же­ня й собі по­чав пос­ту­ку­ва­ти но­га­ми,
бо теж бу­ло ру­шив і до йо­го че­ре­виків начіпля­лась гли­на. Обс­ту­ку­вав
він зо­се­ред­же­но й зак­ло­по­та­но.

    - Ти міг би зігра­ти в моєму
фільмі «Олень Ав­густ», - ска­зав Альтов.

    - Це про піратів?

    - Ні… А чо­му са­ме про
піратів?

    - Зветься нез­ро­зуміле…

    - Ні, це про зо­ло­то­шу­качів,
які заб­лу­ди­ли в тайзі. Прав­да, я сам ніко­ли не ба­чив тай­ги. Та це не
страш­но. Ти як га­даєш?

    - Не страш­но.

    - Отож… Їх має вря­ту­ва­ти ма­ленький
хлоп­чик, син од­но­го шу­ка­ча. Йо­го не хотіли бра­ти в екс­пе­дицію, але він
домігся сво­го хитрістю. Йо­го ім’я - Ав­густ, а то­му, що він ма­рив оле­ня­ми,
шу­качі наз­ва­ли йо­го Олень-Август Альтов ви­га­ду­вав, імпровізу­вав. Ніко­ли
в житті він не зби­рав­ся ста­ви­ти подібний фільм. У своїй твор­чості він не
вмів фан­та­зу­ва­ти. І за­раз, ка­жу­чи неп­рав­ду, вва­жав, що йо­го брех­ня
має бла­го­род­ну ме­ту… А Же­ня вірив. Він уже уяв­ляв безк­раю, зе­ле­но­вер­ху
тай­гу. Хвоя роз­ли­ла­ся, як мо­ре, а він із ста­ри­ми бо­ро­да­ча­ми стоїть
на сопці. Во­ни роз­губ­лені, зне­си­лені, не зна­ють, ку­ди йти. Але він ря­тує
їх… Як йо­му це вдається, Же­ня не знав, але та місія, що бу­ла пок­ла­де­на на
нього, за­раз підно­си­ла йо­го у влас­них очах. Ад­же він і сам не сподівав­ся,
що зда­тен на та­ке!

    Альтов за­пи­тав:

    - Тобі по­до­бається мій за­дум,
Олень Ав­густ? І Же­ня, який уже був Оле­нем

    Августом, відповів:

    - Подобається.

    - І не ля­ка­ють труд­нощі?

    - Ні.

    - І ти вря­туєш моїх зо­ло­то­шу­качів?

    - Врятую.

    І йо­му при­виділось ба­га­то-ба­га­то
оленів, яких він, бе­зу­мов­но, лю­бив.

    Вони йшли між ви­со­ких пох­му­рих
де­рев, по­ко­ли­ху­ючи гілляс­ти­ми ро­га­ми. Олені сту­па­ли повільно, і очі
в них бу­ли замріяні, як у лю­дей.

    - Куди ти ди­виш­ся? - за­пи­тав
Альтов, піймав­ши йо­го пог­ляд, що був при­ку­тий до точ­ки на пус­тирі.

    - Олені, - про­ше­потів Же­ня.

    - Олені? - не зро­зумів Альтов.

    Альтов різко засміявся. Тва­ри­ни з
гілляс­ти­ми ро­га­ми зник­ли. На пус­тирі бу­ли самі ями - з жов­ти­ми або тем­ни­ми
стіна­ми. Же­ня ог­ля­нув­ся на­зад. Там та­кож нічо­го не бу­ло. Тільки бу­дин­ки.

    Ні, ці діти та­ки фан­та­зе­ри. Во­ни
іноді вміють ба­чи­ти те, чо­го не­має. За сло­ва­ми у них ви­ни­кає жи­ва
дійсність. Ось, будь лас­ка. Він го­во­рив щось про зо­ло­то­шу­качів, про хлоп­чи­ну
з екст­ра­ва­гант­ним іме­нем. Го­во­рив, навіть не за­ду­му­ючись… А йо­го су­пут­ник
вже й зумів уяви­ти, зумів по­ба­чи­ти.

    І рап­том гост­ре по­чут­тя неп­ри­язні
про­ни­за­ло Альто­ва. Він по­ду­мав, що, мож­ли­во, оцей шко­ляр з пор­ва­ним
порт­фе­лем об­да­ро­ва­ний тим, чим наділені справжні май­ст­ри? Він уже й за­раз
ба­чить світ інак­ше, ніж інші, для нього по пус­ти­реві хо­дять олені… Мож­ли­во,
цей дар про­па­де да­рем­но, бо лю­ди­на не завж­ди здо­га­дається, що во­на -
тро­хи не та­ка, як інші. Але мо­же бу­ти не так - во­на здо­га­дається?…

    Альтов сів у ма­ши­ну. За­гур­чав мо­тор.
Же­ня все ще сто­яв. Тоді Альтов мах­нув ру­кою: мов­ляв, че­каю на те­бе. Же­ня
повільно заліз у ма­ши­ну.

    Поїхали.

    Альтов по­чу­вав се­бе розд­ра­то­ва­ним.
Він уже за­був, що хотів цьому шко­ля­реві зро­би­ти приємне. Те­пер цього ба­жан­ня
не бу­ло. Тре­ба бу­ло по­вер­та­ти­ся до­до­му. Він і так ба­га­то ча­су зга­яв
да­рем­но.

    Вони їха­ли крізь сутінки. День
згас. Уже не бу­ло блис­ку­чих від вес­ня­ної во­ди ву­лиць. З-під коліс не
вист­ри­бу­ва­ли крап­ли­ни, ко­ле­са шур­хотіли по льодяній кірці, яка встиг­ла
з’яви­ти­ся. І не бу­ло двірників у фар­ту­хах та з ло­ма­ми.

    Альтов зу­пи­нив ма­ши­ну біля ве­ли­ко­го
бу­дин­ку з біли­ми уро­чис­ти­ми ко­ло­на­ми. Нап­ро­ти був скве­рик. На зе­ле­них
лав­ках ніхто не сидів. Тільки дідусь з ко­ро­тенькою борідкою йшов ми­мо клумб
і пос­ту­ку­вав па­ли­цею.

    - Я приїхав, - ска­зав Альтов.

    Женя хотів за­пи­та­ти: «А як же з
кінофільмом? Бу­ду я зніма­ти­ся чи ні?»

    Але не на­ва­жу­вав­ся. Він вло­вив,
що в наст­рої Альто­ва ста­ли­ся зміни. І ніяк не міг вто­ро­па­ти, чим во­ни
вик­ли­кані. Ад­же у ма­шині сидів спокійно, не зачіпав нічо­го… Ага, це все ви­ну­ваті
олені. Альто­ву не спо­до­ба­ло­ся, що він тоді по­ба­чив їх на пус­тирі. Мо­же,
їх і справді не бу­ло?

    - Може, їх і справді не бу­ло?
- вго­лос ска­зав він.

    - Кого?

    - Оленів…

    В очах Альто­ва блис­ну­ли злі іскор­ки.
Ні, йо­му все-та­ки доб­ря­че на­до­ку­чив оцей хлоп­чисько. У нього якась хво­ра
уява. Йо­му вви­жається те, чо­го ніде не­має… Альтов відчи­нив двері і сер­ди­то
ска­зав:

    - Виходь!

    До ма­ши­ни наб­ли­зи­лась мо­ло­да
кра­си­ва жінка. У неї бу­ли ви­разні повні гу­би і круглі очі. Во­на ска­за­ла
звуч­ним, гар­ним го­ло­сом:

    - А я вже дав­но че­каю на те­бе.
У Жені вис­ковз­нув із рук порт­фель, зо­ши­ти ви­па­ли на тро­ту­ар. Він наг­нув­ся,
по­чав зби­ра­ти.

    - Кого це ти привіз? - за­пи­та­ла
жінка, сіда­ючи в ма­ши­ну. Альтов відповів:

    - Бачиш, йо­му та­кож хо­четься
зніма­тись у кіно. Як і тобі, лю­ба. Але в нього не­має ніяких да­них.

    - А я? У ме­не є дані? - за­пи­та­ла
гар­ним го­ло­сом жінка.

    - О-о! - ска­зав Альтов і за­до­во­ле­не
засміявся.

    Машина поїха­ла…

    Зошити по­па­ли у во­ду, обк­ла­дин­ки
посіріли, бу­ли брудні. Же­ня встро­мив їх до порт­фе­ля - і рап­том за­хотів
пож­бу­ри­ти той порт­фель хтоз­на-ку­ди. Йо­го розгніва­ли сло­ва, ска­зані
Альто­вим. Хіба він на­би­вав­ся? Же­ня вже й замірив­ся, але зовсім близько
біля нього, в скве­ри­ку, йшов дідусь з ко­рот­кою борідкою. Дідусь ди­вив­ся
пря­мо пе­ред со­бою, не звер­та­ючії ува­ги на ву­ли­цю, але Жені зда­ва­лось,
що він усе ба­чить…

    Звісивши го­ло­ву, по­дав­ся до­до­му.
І рап­том, не­на­че блис­кав­ка, спа­лах­ну­ло: він - Олень Ав­густ! Нез­ва­жа­ючи
ні на що! Хай той Альтов що хо­че, те й ка­же. А йо­му од­на­ко­во. Він сам гра­ти­ме.
Сам із со­бою. Він зро­бить та­ке кіно, що всі ах­нуть від зди­ву­ван­ня. І він
вря­тує зо­ло­то­шу­качів!

    І Же­ня заст­ри­бав на тро­ту­арі,
роз­ма­ху­ючи порт­фе­лем. Під но­га­ми зах­румтіли льодяні скал­ки. Же­ня щось
кри­чав не­розбірли­ве й радісне. Він більше не зга­ду­вав Альто­ва, той був би
зай­вий в йо­го дум­ках, у йо­го щи­рих ве­се­ло­щах.

    Вже бу­ло зовсім тем­но, ко­ли Же­ня
йшов че­рез парк. Тут пах­ло мо­хом, брунька­ми, си­рим камінням. Він по­пав у
най-глухіше місце - і зу­пи­нив­ся.

    Серце в нього не­на­че опус­ти­ло­ся
гли­бо­ко-гли­бо­ко; ста­ло хвильно й бен­теж­но в гру­дях… Се­ред ти­хих
кущів, між яки­ми біліли клап­ти­ки снігу, во­ру­ши­ли­ся гіллясті ро­ги.
Ні-ні, то не тіні від віття сте­ли­ли­ся вни­зу, біга­ли по стов­бу­рах, то ру­ха­ли­ся
ро­ги, то йшло на­зустріч ба­га­то мов­чаз­них, вес­ня­них оленів.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 6 клас - Тема: Євген Гуцало. (6 клас - Тема: Євген Гуцало.)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.80.60.91
Браузер:

Cайт живе: