rss · Середа, 20.09.2017, 10:28

Опитування

Покращення в смт Червоне.
1. Дуже необхідні!
2. Байдуже
3. Ні. Все і так добре
4. Це не можливо
5. Покращення вже є
Всього відповідей: 35
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Shooler, lusi 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 6 клас - Тема: Спиридон Черкасенко. (6 клас - Тема: Спиридон Черкасенко.)
6 клас - Тема: Спиридон Черкасенко.
ShoolerДата: Четвер, 26.03.2009, 01:17 | Повідомлення № 1
Супермодератор
Група: Модератори
Повідомлень: 3529
х-статус:
Veni! Vidi! Vici!

6 клас - Тема: Спиридон Черкасенко.

Спиридон Черкасенко. “Маленький горбань”.



Я - волк! И вожака хочу я трон.
Ведь жизнь имеет волчий нрав.
В ней справедливейший закон -
Кто всех сильнее тот и прав!
 
lusiДата: Четвер, 26.03.2009, 22:37 | Повідомлення № 2
Шановний мешканець
Група: Модератори
Повідомлень: 458

СПИРИДОН ФЕДОСІЙОВИЧ ЧЕРКАСЕНКО

1876 (24.12) - 1940 (7.02)

Ім'я Спиридона Феодосійовича Черкасенка, творчість якого пов'язана з нашим краєм, на десятки років випало з історії літературного процесу в Україні: його було зараховано, як і багатьох інших відомих письменників, до ворожого стану, до людей, які, за висловлюваннями радянських істориків літератури: “...зустріли Лютневу революцію під гаслами національного визволення, але Жовтневої революції не прийняли і опинилися в націоналістичному, антинародному таборі, а згодом—в еміграції» (Історія української літератури у 8 томах: Т. 6).
Та чи такої оцінки насправді заслуговує цей письменник? Сьогоднішні оновлюючі суспільні процеси в Україні радикально змінили ставлення до письменника-земляка. І промовистим свідченням цьому є видання 1990 року його вибраних творів у 2-х томах.
Спиридон Федосійович Черкасенко народився 24 грудня 1876 року в містечку Новий Буг на Миколаївщині у селянській родині. Після закінчення учительської семінарії з 1895 року вчителював, зокрема на Лідіївських рудниках (сучасний Кіровський район міста Донецька). Тут Черкасенко познайомився з важкою працею шахтарів та їхньою боротьбою за економічні і політичні права, з життям інтелігенції. Перебуваючи на Донбасі, С. Черкасенко активно включився в літературний процес, виступаючи спочатку з віршами, а потім з оповіданнями і драматичними творами в українських журналах «Літературно-науковий вісник», «Нова громада», «Дзвін», в альманах "Перша ластівка", "В неволі", "Терновий вінок".
З 1910 оку письменник переїздить до Києва, працює в газеті “Рада”, а пізніше — в журналі "Дзвін”.
Творив письменник і в публіцистичному жанрі, друкуючи протягом 1912—1913 років у "Літературно-науковому віснику» свої статті.. На сторінках цього часопису вів публіцистичний розділ «З українського життя», в якому подавав численні факти соціального і національного антагонізму в тодішньому суспільстві.
1919 року поет виїздить до Австрії іЧехословаччини вивчати стан народної освіти і замовляти для української школи підручники. На Батьківщину він більше не повернувся. Деякий час працював в Ужгороді в місцевому театрі разом з Миколою Садовським. 1932 року за активне співробітництво з українською діаспорою Черкасенко змушений був під тиском влади покинути місто над Ужем і виїхати до Праги.
За кордоном поет продовжував літературну діяльність, видавши протягом 1919—1921 років три томи “Творів”. У кінці 20-х років він написав кілька драматичних речей: віршовану трагедію "Коли народ мовчить» та історичну драму «Северин Наливайко», яка мала стати першою частиною задуманої; трилогії «Степ». С. Черкасенко був автором роману у віршах “Еспанський кабальєро Дон Хуан і Розіта”, близьким до сюжету, використаним Лесею Українкою у “Кам'яному господарі”.
Слід відзначити, що відразу після революційних подій в Україні творчість С. Черкасенка не оцінювалась як ворожа. У трудових школах діти вчились за складеною ним читанкою. А такі пісні на поезії С. Черкасенка, як “Тихо над річкою” і “Ой, чого ти, дубе” не сходили з репертуарів українських співаків та хорових капел.
Помер поет у Празі 7 лютого 1940 року, його поховали на Ольшанах, передмісті Праги. Поруч нього — могили відомих культурних діячів і поетів-емігрантів, зокрема, О. Олеся, С. Русової, В. Немировича-Данченка.



Я - Ангел!.. Только крылья в стирке, нимб на подзарядке, а рожки и хвост - это у меня наследственное...))))
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 03:19 | Повідомлення № 3
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

Спиридон
Черкасенко

Маленький Горбань

    Весело й шум­ли­во на ви­гоні за шах­тарською
слобідкою. Ген далі до залізниці зібра­лась до­рос­ла мо­лодь: па­руб­ки в чер­во­них,
синіх, зе­ле­них, жов­тих со­роч­ках під по­яс, у піджа­ках і но­веньких кар­ту­зах,
в гар­них чо­бо­тях з блис­ку­чи­ми ха­ля­ва­ми; дівча­та в різно­барв­них
спідни­цях, у ви­ши­ва­них со­роч­ках, у на­мисті й стрічках, у но­веньких хус­точ­ках
- во­дять ко­ро­ля, співа­ючи пісень під гар­мош­ку, а де­які си­дять прос­то
на траві, див­ляться на ви­гад­ли­вий та­нок, ба­ла­ка­ють, лу­щать насіння.

    Малеча, ближ­че до хат, за­хоп­ле­на
своїм, - дівчат­ка, ок­ре­мо, хлоп­чи­ки ок­ре­мо. Дівчат­ка, по­розсідав­шись
не­ве­лич­ки­ми куп­ка­ми, гра­ються в крем’яхи; хлопці, поділив­шись на дві ла­ви,
зма­га­ються в м’яча. Яко­го не прий­ня­то, той си­дить тут, ос­то­ронь, і з
цікавістю сте­жить за грою.

    Біганина, га­лас, регіт…

    Халупка, де жи­ве дід Ан­тип з удо­вою-доч­кою
й ону­ком Пав­ли­ком, стоїть край слобідки, нічим не ого­род­же­на, як і всі
інші шах­тарські хат­ки. За нею по­чи­нається вигін, а за ви­го­ном, че­рез ве­ли­кий
шлях, зе­ле­ний те­пе­ра, - бар­вис­тий панський степ.

    Світить со­неч­ко, припікає. Теп­ло
й радісно. Яс­ний, по­го­жий день вик­ли­кав з ха­луп­ки навіть ста­ро­го ко­лишнього
шах­та­ря, те­пе­ра шах­то­во­го ко­ню­ха, діда Ан­ти­па.

    Покурюючи лю­леч­ку, си­дить він під
вікном на призьбі, а по­руч йо­го - Пав­лик. Обоє за­хоп­лені хлоп­ча­чою грою
в м’яча, обом сіяють об­лич­чя од ве­ли­кої втіхи: ко­рот­ки­ми, урив­час­ти­ми
ви­гу­ка­ми й гуч­ним сміхом во­ни ви­яв­ля­ють своє за­до­во­лен­ня, ніби самі
бе­руть участь у грі.

    - Ось глянь, діду­сю… ось глянь
на Проньку!.. тх-х-хи-хи-хи-и! - зах­ли­нається од ре­го­ту Пав­лик, на­ги­на­ючи
го­ло­ву аж до ху­дих, гост­рих колін і ко­ли­ва­ючи ве­ли­ким гор­бом.

    - Хе!.. Здо­ро­во, ши­бе­ник!..
А, який, ма­тері йо­го мішок груш!.. Ну й біга… Ага, не влу­чив!.. Ні, брат,
Проньку не влу­чиш! Пронька, брат, як тая ку­ля, хе-хе-хе! - хви­люється й собі
ста­рий Ан­тип, при­ту­пу­ючи но­гою, й спльовує набік.

    - Тхі-гі-гі-і-іх! - аж ви­щить,
сміючись, Пав­лик.

    - Гоп-гоп! Та-та-та-та!..
Хе-хе-хе! втік, ма­тері йо­го мішок груш!.. Чий та­кий? - пи­тає дід ще про яко­го-не-будь
мет­ко­го пус­ту­на.

    - Який? отой… най­більший? - пе­ре­пи­тує
Пав­лик і по­ка­зує пальцем. - То ж тітчин Яв­до­шин… За­хар­ко.

    - Ну й пруд­кий! як заєць.

    - Він, діду­сю, тю­тюн ку­рить.

    - Ов?.. А, який! - обу­рюється
дід. - Виш­па­ри­ти по­ган­ця! не­безп­ре­мен­но виш­па­ри­ти реміня­кою. А,
який! Тю­тюн… хм! А бігає здо­ро­во! Ко­нем не до­же­неш. А-та-та-та! ач, як
ушк­ва­рив! Тре­ба, тре­ба бу­де Яв­досі ска­за­ти. Виш­па­ри­ти бри­ку­на, щоб
не прив­чав­ся каз­на до чо­го!..

    - Він, діду­сю, й гроші в ма­тері
кра­де на тю­тюн.

    - Ов?.. А, який…

    - Дідусю… піду й я до них…

    - Ти?.. Хм…

    Дід Ан­тип гля­нув ско­са на Пав­ли­ка,
сковз­нув очи­ма по гор­бу, по гли­бо­ких, про­ме­нис­тих, ро­зум­них очах йо­го,
що одсвічу­ва­ли да­ле­ко за­хо­ва­ним ти­хим смут­ком, і од­вер­нув­ся, на­мор­щив­ши
чо­ло й наїжив­ши свої кост­ру­баті, сиві, як попіл, рясні бро­ви.

    - Хм… та-ак.. ту­ди, го­во­риш?

    - Еге.

    - Розбишаки во­ни, си­ну. Ще би­ти­муть.
Ач, які зай­ди­го­ло­ви!.. Пронька, Пронька - глянь, що ви­роб­ля! А, який! -
за­ми­нав дід мо­ву.

    Старому бу­ло ніяко­во. Не від то­го
він був, щоб потіши­ти ону­ка. Нез­ва­жа­ючи на йо­го страш­ний, хи­мер­ний
горб, дід ду­же лю­бив хлоп­ця. Але він га­разд знав вда­чу всіх отих За­харків,
Проньок та інших, знав, що за ве­ли­ким Пав­ли­ко­вим гор­бом діти ще не вміють
по­ба­чи­ти чу­до­во­го сер­ця йо­го, то­му бо­яв­ся, що пус­ту­ни зо­би­дять
хлоп­ця: вже не раз до­во­ди­ло­ся йо­му, йду­чи з ро­бо­ти, ря­ту­ва­ти Пав­ли­ка
й скуб­ти за чу­ба на­пас­ників.

    - Я, діду­сю, до дівчат.

    - До дівчат? - зрадів дід. -
Хе-хе-хе! до дівчат, си­ну, мож­на… Дівча­та, си­ну, - во­ни, той… не такі, як
оті па­ли­во­ди, хлопці. Во­ни тихі… оті дівча­та. До дівчат мож­на - во­ни не
зо­би­дять.

    Павлик пішов.

    Дід Ан­тип вий­няв з ро­та люльку й
ди­вив­ся вслід ону­кові, як він ішов пе­ре­хильцем, як кач­ка, ко­ли­ва­ючи
своїм хи­мер­ним гор­бом, і якось ку­мед­но ма­хав ру­ка­ми, ви­вер­та­ючи до­лоні.
Не­ве­лич­ка рідко­во­ло­са голівка йо­го май­же хо­ва­ла­ся за гор­бом.

    Старий жур­но по­хи­тав го­ло­вою,
кряк­нув­ши, ніби од­га­ня­ючи геть сумні ду­ми. При­топ­тав­ши люльку ко­ряч­ку­ва­тим
за­коптілим пальцем, він схо­вав її в ки­ше­ню, підвівся, пок­рех­ту­ючи, й
пішов у ха­ту спо­чи­ва­ти.

    - Павлику, до нас! - гу­ка­ли
дівчат­ка, вгледівши гор­ба­ня.

    - В нас кра­ще, Пав­ли­ку, - пе­ре­би­ва­ли
інші.

    - «У вас»… И-и, Бо­же сох­ра­ни!

    - А ви не «Бо­же сох­ра­ни»? -
зма­га­ли­ся дівчат­ка за Пав­ли­ка.

    Вони й справді лю­би­ли з ним гра­тись,
ди­ви­тись у йо­го журні сині очі, слу­ха­ти йо­го по­важ­ну, пов­чальну мо­ву,
ко­ли він щось роз­повідав їм - або роз’ясню­ючи, як тре­ба гра­тись, або роз­ка­зу­ючи
якусь ціка­ву поб­ре­хеньку чи дов­гу зап­лу­та­ну ка­зоч­ку.

    

II

    

    Знав Пав­лик їх, тих ка­зо­чок, чи­ма­ло.

    Ще як був мен­шеньким, дов­ги­ми зи­мо­ви­ми
ве­чо­ра­ми, ко­ли наб­рид­не слу­ха­ти, як бур­хає за об­мерз­лим вікном
завірю­ха, наб­рид­не ди­ви­тись, як ска­че гол­ка в ху­дих ма­те­ри­них ру­ках,
ко­ли під свист вітру в грубі й дідо­ве хропіння на лаві по­чи­нає дріма­тись і
зли­па­ються очі, Пав­лик, бу­ва­ло, ка­же ма­тері:

    - Спатки, ма­мо.

    - Зараз, мій лю­бий, - підіймає
го­ло­ву не­ня й одк­ла­дає набік шит­во. - Ходімо, сер­це.

    - Ти ж по­си­диш ко­ло ме­не? -
умов­ляється Пав­лик, роз­дя­га­ючись.

    - Посиджу, со­ко­ли­ку, по­сид­жу.
Ля­гай, моя ди­ти­но. - І ка­зоч­ку роз­ка­жеш? - І ка­зоч­ку роз­ка­жу.

    - А пісеньки співа­ти не
тре-е-ба, - на­ди­має гу­бе­ня­та й ма­хає руч­кою Пав­лик.

    - Пісеньки не тре­ба, - підта­кує
не­ня.

    - Пісеньки такі сумні…

    - Сумні, моя ди­ти­но… -… і ти
зно­ву пла­ка­ти­меш од пісеньки.

    - Плакатиму?.. Ні, лю­бий, я не
пла­ка­ти­му… Спа­си й по­ми­луй, Ца­ри­це Не­бес­на, - вкри­ває хлоп­ця ря­ден­цем
і хрес­тить ма­ти, при­со­вує ослін до ліжка й умо­щується на нім.

    - Ну да, пла­ка­ти не тре­ба, -
ще­бе­че Пав­лик. - Го­ло­ва бо­лить то­му, хто пла­че. Ти, ма­мо, кра­ще ка­зоч­ку.

    - Казочку, ка­зоч­ку, моє сер­це.
Спи з Бо­гом!..

    - Ну, роз­ка­зуй. Оту -
знаєш?.. де зай­чик сів під дуб­ком та й пла­че…

    Павлик щу­литься під ря­ден­цем і ла­го­диться
слу­ха­ти.

    - Гаразд, га­разд, - відповідає
ма­ти й по­чи­нає дов­гу, ціка­ву каз­ку про діда в чер­во­них чо­бо­тях, брех­ли­ву
Ко­зу ро­га­ту, про Зай­чи­ка-Побігай­чи­ка. - От Зай­чик зля­кав­ся, вибіг з
ха­ти та й сів під дуб­ком. Си­дить та й пла­че…

    - Та й пла-а-че, - при­та­кує,
спо­чу­ва­ючи Зай­чи­кові, Пав­лик, і стра­дальницька тінь пробігає йо­му ви­доч­ком,
а ве­ликі очі йо­го за­тя­гає сльозою.

    З цієї сум­ної каз­ко­вої при­го­ди
Пав­ли­ко­ва дум­ка по­чи­нає по­туж­но пра­цю­ва­ти. Ма­ти скінчи­ла од­ну каз­ку,
по­чи­нає дру­гу, про ко­ро­лен­ка й ко­ролівну, про Іва­си­ка-Те­ле­си­ка або­що,
та Пав­лик уже не слу­хає, й ма­те­рині сло­ва ти­хим стру­моч­ком ри­нуть ми­мо.
І стоїть в дум­ках Пав­ли­ко­вих тем­ний, гус­тий ліс із зе­ле­ни­ми га­ля­ви­на­ми,
а на одній га­ля­вині збу­ду­вав собі Зай­чик манісіньку хат­ку, та­ку
завбільшки, як у пай­ово­го Гек­то­ра, це­по­во­го со­ба­ки; круг тієї хат­ки
по­ход­жає страш­на, напівоб­луп­ле­на Ко­за-Де­ре­за з ве­ли­ки­ми та гост­ри­ми
ро­га­ми й чи­гає на Зай­чи­ко­ве жит­тя. З лісу, з-по­за кущів, виг­ля­да­ють
бо­ягу­зи - гру­бий, вай­ла­ку­ва­тий Ведмідь-Набрідь, завж­ди го­лод­ний Вов­чик-Бра­тик
і хит­ра Ли­сич­ка-Сест­рич­ка. І стис­кається бо­ля­че сер­денько Пав­ли­ко­ве
жа­лем до сер­деш­но­го Зай­чи­ка й жа­хом за йо­го бідо­лаш­ну до­лю.

    - Мамо, - пе­ре­би­ває Пав­лик
ма­те­ри­ну каз­ку, - а Зай­чик-Побігай­чик боїться Ко­зи?

    - Що? га?.. - не ро­зуміє не­ня
од­ра­зу нес­подіва­но­го пи­тан­ня. - Боїться, боїться, моя ди­ти­но… Та ти, ба­чу,
не слу­хаєш ка­зоч­ки. Мо­же, вже годі?

    - Ні, ні, я слу­ха­ти­му, роз­ка­зуй.

    Знову то­читься нит­ка пе­рер­ва­ної
каз­ки. Пав­лик од­ра­зу сил­кується уваж­но слу­ха­ти, але пот­ро­ху дум­ки йо­го
звер­та­ють зно­ву до лісу з йо­го хи­жи­ми звіря­ми й сер­деш­ни­ми без­зас­туп­ни­ми
зай­чи­ка­ми.

    - Мамо, - знов пи­тає Пав­лик,
- і на­що та по­га­на Ко­за-Де­ре­за?

    - Що?.. на­що - Ко­за?.. Так
Бог дав, си­ну, - відповідає ма­ти й го­мо­нить далі. І ду­має, ду­має, ду­має
Пав­лик, аж по­ки йо­му го­ло­ва вто­миться, аж по­ки ти­ховійний сон пот­ро­ху,
не­помітно скле­пить йо­му віки й од дов­гих гус­тих вій йо­го ля­же на лич­ко
тем­на тінь. Та бист­ра дум­ка йо­го не зас­по­коюється. Ску­та, зв’яза­на
своїм во­ро­гом, міцним сном, во­на ще бор­сається, рветься, жи­ве - і Пав­лик
ба­чить хи­мерні, чарівні сни. Та­ких ціка­вих ка­зок, як йо­го сни, й не­ня не
роз­ка­же йо­му.

    Пам’ять у Пав­ли­ка пре­гар­на, й
він завж­ди при­га­дує свої сни до най­мен­ших под­ро­биць і пе­ре­ка­зує їх
дівчат­кам, як но­ву каз­ку, тільки ніко­ли не ка­же, що то сон, а з ча­сом і
сам за­бу­ває про те.

    Павлик ріс, неш­вид­ко ріс…

    Через йо­го страш­ний горб то­ва­риші
цу­ра­лись йо­го, й він звик бу­ти здебільшо­го са­мотнім, на са­моті зі своїми
дум­ка­ми, жив ни­ми, тішив­ся, роз­ва­жав­ся ни­ми. Лагідний, доб­рий, гар­ний
світ не­ни­них ка­зок зро­бив і ті дум­ки йо­го лагідни­ми, а сер­це чу­лим до
вся­ких при­год, що трап­ля­ли­ся створінням ма­лим та без­за­хис­ним. Пав­лик
лю­бив звірят, лю­бив пта­шок і пла­кав, навіть зомлівав, ко­ли при нім хто з
хлопців роз­би­вав пта­шині яєчка або скру­чу­вав го­ло­ви го­ро­бе­нят­кам.

    

III

    

    Підсівши до однієї куп­ки дівча­ток,
Пав­лик по­чав гра­тись із ни­ми в крем’яхи.

    Хлопцям, ма­буть, наб­рид­ло гра­тись.
За якусь дур­ни­цю во­ни пос­ва­ри­лись, поз­ма­га­лись, по­ле­мен­ту­ва­ли тро­хи…

    Той, чий був м’яч, за­хо­вав свою
власність у ки­ше­ню й рішу­че ска­зав, що м’яча більше не дасть.

    Захарко вхо­пив йо­го зза­ду за по­пе­рек,
по­ва­лив на зем­лю і на­да­вив коліном.

    - Смерті чи жит­тя? - пи­тав За­хар­ко,
підняв­ши над хлоп­цем ку­ла­ка.

    Він чув і ба­чив, що так роб­лять і
ка­жуть, бо­рю­ка­ючись, до­рослі - па­руб­ки, та й собі ото ро­бив так са­мо.

    Хлопець пла­кав під ним.

    - Облиш! не чіпай йо­го! - гук­нув
на За­хар­ка Пав­лик і ла­ден був і собі зап­ла­ка­ти.

    - Ов? - за­ре­го­тав За­хар­ко.
- Чи не зас­туп­ник з’явив­ся!..

    - Бо як ска­жу діду­севі…

    Захарко пус­тив хлоп­ця й підійшов
до Пав­ли­ка.

    - «Скажу діду­севі»… - пе­рек­ри­вив
він Пав­ли­ка й по­ка­зав йо­му язи­ка. - Бо­юсь я тво­го діду­ся!.. Ось як дам
тобі по гор­бу, тоді йди, ка­жи своєму діду­севі, гор­ба­тий!

    - Ну-ну! - ос­ту­пи­лись за Пав­ли­ка
дівчат­ка. - Йди геть! Як ви гра­ли­ся, то ми не втру­ча­лись до вас.

    - Ме-ме-ме! - пе­рек­ри­вив їх
За­хар­ко й ви­бив у однієї з рук крем’яхи.

    Та за­го­ло­си­ла.

    - Кинь, не лізь до їх, - про­мо­вив
Пронька. - Ходімо кра­ще по кат­ран1.

    - Який же те­пе­ра кат­ран? - спи­тав
За­хар­ко. - Ще не­ма.

    - Досі є. - Є вже, - за­пев­нив
хтось із хлопців.

    - Нема…

    - Авжеж є, - підтак­ну­ли
дівчат­ка.

    - Ну, ходімо, - ска­зав За­хар­ко.
- Як не­ма, то яєць жай­во­ро­ня­чих по­шу­каємо. Хто з на­ми?

    Всі, як один, підве­лись і по­су­ну­ли
в степ.

    - Мо’, й ми піде­мо? - ва­га­ли­ся
дівчат­ка.

    - Авжеж, ходімо. Кат­ра­ну нар­ве­мо.

    - Нема ще? - Є, са­ма ба­чи­ла.

    - Ходімо, Пав­ли­ку?

    Павлик не знав, чи йти, чи ні. Йо­му
й кортіло, але він не спи­тав­ся діду­ся. Дідусь досі спить, а ма­тері до­ма не­має.

    Він гля­нув на ха­ту: не вид­но бу­ло
ніко­го,

    - Дідусь спить, а я не спи­тав­ся.

    - Ми не­да­леч­ко, Пав­ли­ку.

    - Зараз і до­до­му, - умов­ля­ли
йо­го дівчат­ка.

    Йти бу­ло не­да­леч­ко. За­раз за ви­го­ном,
че­рез ве­ли­кий шлях, по­чи­нав­ся розкішний цілин­ний панський степ.

    Павлик і раніш лю­бив хо­ди­ти сю­ди,
ко­ли дідусь був у шахті, а не­ня у панів на по­ден­щині. Діти бу­ли або в
школі, або та­кож на ро­боті, ко­ло шах­ти, і Пав­лик не бо­яв­ся са­мо­тою
манд­ру­ва­ти в степ.

    Любо бу­ло йо­му сков­за­тись
чобітка­ми по слизькій зе­леній цілині, ди­ха­ти на всі гру­ди чис­тим, за­паш­ним
повітрям, ляг­ти де-не­будь на гор­боч­ку й сте­жи­ти за ле­геньки­ми срібнок­ри­ли­ми
хмар­ка­ми в бла­киті не­бесній. Або пе­рей­ти бал­ку й звідти ди­ви­тись, як
розісла­ли­ся ген пе­ред то­бою, як на до­лоні, і рівні ряд­ки шах­тарських убо­гих
ха­луп, і гост­ро­верхі будівлі над гли­бо­ки­ми шах­та­ми, ото­чені ви­со­ки­ми
ва­ла­ми сіро­го ґлею, і за­ку­рені звер­ху ви­со­ченні це­гельні ди­марі ко­ло
тих шахт. Лю­ди такі дрібні-дрібні зда­ле­ку, як ко­маш­ня, і хат­ки малі, й
шах­та не ля­ка­ла своєю таємністю… А ти - ніби який­сь каз­ко­вий цар над тим
усім, або рап­том хо­четься тобі зня­тись і по­летіти ще ви­ще, аж ту­ди, де он
тріпо­че в бла­киті своїми крильця­ми дзвінко­го­ло­сий жай­во­ро­нок. Йо­му,
ма­буть, ду­же гар­но там, вільно й усе вид­ко.

    Дітвора, як овеч­ки без вівча­ря,
розб­ре­лись по ве­ле­тенсько­му зе­ле­но­му ки­ли­мові: дівчат­ка шу­ка­ли
квітів, в’яза­ли їх у пу­чеч­ки, пе­репліта­ючи з во­ло­ха­тою, мітлас­тою ко­ви­лою,
а хлопці га­ня­ли да­ле­ко один од од­но­го й шу­ка­ли кат­ра­ну.

    Павлик сів собі на гор­боч­ку й
тішив­ся з то­го: сині, як не­бо, очі йо­го ди­ви­ли­ся спокійно й за­до­во­ле­но.
Чу­лим ухом ло­вив хло­пець ніжну, дзвінку пісеньку жай­во­рон­ка, що висів не­да­леч­ко
від нього в повітрі й тріпотів крильця­ми. А дум­ки - гарні-гарні, як і сни йо­го
каз­кові, ти­хо ли­ну­ли од­на за од­ною, ни­за­лись у пиш­ний ра­зок чарівної
каз­ки. Дівчат­ка по­розбіга­лись, а то яку б чу­до­ву но­ву ка­зоч­ку роз­ка­зав
їм Пав­лик про му­зи­ку-жай­во­рон­ка, що літає ви­со­ко-ви­со­ко й роз­мов­ляє
там з не­бом гли­бо­ким: з хмар­ка­ми яс­но­сяй­ни­ми; ку­че­ряві хмар­ки пли­вуть
з да­ле­ко­го чу­жо­го краю, од са­мо­го мо­ря, ба­га­то ба­чи­ли во­ни, ба­га­то
чу­ли див­но­го, пре­гар­но­го, і є їм що роз­повісти сіренько­му му­зиці…



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
mr_smithДата: Понеділок, 20.09.2010, 03:20 | Повідомлення № 4
ADMIN
Група: Адміністратори
Повідомлень: 5114
х-статус:
You know what I mean?

IV

    

    - Гей! ге-е-ей! Хло-о-опці! -
гук­нув За­хар­ко, на­хи­лив­шись над чимсь у траві. - Гніздо-о знай­шов!.,
жай-во­ро-о-оня­че!..

    - Та бре-е-е… - Їй-бо-о-о!..

    Павлик рап­том на­су­пив­ся. Сер­денько
йо­му тьохну­ло й бо­ля­че за­ни­ло од стра­ху. Він хут­ко підвівся і пе­ре­хильцем
побіг і собі до хлопців та дівча­ток, що на­хи­ли­ли­ся над манісіньким гніздеч­ком,
де ле­жа­ло на дні чет­ве­ро сіреньких, з ря­бо­тин­ням, яєчок. - Іду я, брат
ти мій, - роз­повідав тим ча­сом із за­хоп­лен­ням За­хар­ко - ко­ли це спо­пе­ред
ме­не тільки - фррр!.. Я сю­ди: до-овго шу­кав, на­си­лу знай­шов.

    - Ой-ой-ой, які ж
гарні-і-сінькі! - аж присіда­ла од ра­дощів од­на з дівча­ток.

    - Ги-и-и! слав­нюсінькі, ма­ню­пусінькі,
- підстри­бу­ва­ла дру­га, пле­щу­щи в до­лоні.

    - Ану, я в ру­ки візьму, - прос­тяг
ру­ку Пронька.

    - Не чіпай! не бе­ри! - зак­ри­ча­ли
на нього дівчат­ка.

    - Чого «не чіпай»? Що во­ни -
ваші, чи що?

    - Авжеж не зачіпай, - уваж­но про­мо­вив
За­хар­ко, і Пав­ли­кові на душі по­лег­ша­ло. Він знав, що ко­ли За­хар­ко не
чіпа­ти­ме та ще й іншим на­ка­же, то гніздеч­ко бу­де ціле.

    - Чого?

    - Бо як візьмеш у ру­ки, то жай­во­рон­чи­ха
при­ле­тить і за­раз пізнає, що бра­ли в ру­ки.

    - Ну, то що? - І більш не на­вер­неться
до гнізда. А ми да­вай­мо от що зро­би­мо: заст­ро­ми­мо ко­ло гнізда па­лич­ку,
щоб зна­ти, де во­но, й при­хо­ди­ти­ме­мо ди­ви­тись щод­ня; як ви­луп­ляться
жай­во­ро­не­ня­та, ми й по­за­би­раємо…

    - Не тре­ба за­би­ра­ти, - про­мо­вив
Пав­лик.

    - Чом - не тре­ба? шко­да тобі?

    - Авжеж, шко­да: пташ­ка пла­ка­ти­ме.

    - И-и! вже гор­ба­тий і ска­же!
- про­мо­вив За­хар­ко. - Ти ба­чив, як пта­хи пла­чуть? Я он скільки го­ро­бе­нят
драв і ні ра­зу не ба­чив, щоб го­роб­чи­ха або го­ро­бець пла­ка­ли.

    Пронька вже й па­лич­ку приніс. Заст­ро­ми­ли.
Пав­лик одійшов набік, зас­му­че­ний.

    - Ходімо ще шу­ка­ти! - гук­нув
За­хар­ко.

    - Ходімо.

    - Гайда, хлопці, дівча­та!..

    За кілька хви­лин хлопці знай­шли ще
од­не гніздо й уст­ро­ми­ли ко­ло нього па­лич­ку. Шу­ка­ли ще.

    Павлик сидів на траві й за­мис­ле­но,
не кліпа­ючи, ди­вив­ся в зем­лю. Він ду­мав про те, як при­ле­тить пташ­ка, по­ба­чить,
що пта­ше­нят-діток не­має в гніздеч­ку, й жалібно пи­ща­ти­ме, би­ти­меться
крильця­ми, сіреньким тільцем об зем­лю й шу­ка­ти­ме-шу­ка­ти­ме. А їх не­має…
їх За­хар­ко заб­рав і по­роз­ди­рав, як роз­ди­рав вид­ра­них го­ро­бе­нят…

    Павлик здриг­нув­ся й хут­ко
підвівся. По­ба­чив­ши, що хлопці одійшли геть, він вис­мик­нув із землі па­лич­ку
ко­ло гніздеч­ка й за­ки­нув її в тра­ву. Потім, не поспіша­ючи, пішов до дру­гої.

    - А що то ти, гор­ба­тий, ро­биш?
- гук­нув За­хар­ко, вгледівши, що Пав­лик ухо­пив­ся за па­лич­ку. - Га?.. Ось
я тобі!..

    - Хлопці!.. та він і цю вий­няв
і за­ки­нув, - гу­кав Пронька, од­шу­ку­ючи в траві пер­ше гніздеч­ко.

    Павлик зблід, по­ба­чив­ши, що За­хар­ко
чим­дуж наб­ли­жається до нього, ма­ха­ючи ку­ла­ка­ми. Він скрик­нув з жа­ху й
зап­ла­кав.

    Хижим звірям нас­ко­чив на нього За­хар­ко,
огрів ку­ла­ком по гор­бу, а ко­ли Пав­лик упав, то він при­да­вив йо­го
коліном і са­див ку­ла­ка­ми під реб­ра, під гру­ди. Позбіга­лись діти…

    Павлик за­мовк.

    - Що ти ро­биш? - кри­ча­ли,
пла­чу­чи, дівчат­ка, але бо­ялись обо­ро­ни­ти Пав­ли­ка од озвіріло­го роз­би­ша­ки
За­хар­ка й тільки ве­ре­ща­ли:

    - Ой, матінко! він уб’є йо­го!

    Та вже хлопці стяг­ли то­го з Пав­ли­ка.

    Побачивши, що Пав­лик уже не кри­чить
і не пла­че, а ле­жить із зап­лю­ще­ни­ми очи­ма, роз­ки­нув­ши ру­ки й лед­ве
ди­ха­ючи, діти, як спо­ло­хані го­робці, ки­ну­ли­ся врозтіч.

    V

    Павлик сидів уже й ти­хенько хли­пав,
ко­ли дід Ан­тип з дівчат­ка­ми прибіг до нього.

    - Ах ти ж, брат ти мій! А!.. -
по­би­вав­ся дідусь, підійма­ючи на ру­ки ону­ка. - Що на­ро­би­ли по­ганці!

    - То все За­хар­ко, діду, - ще­бе­та­ли
од­на по­пе­ред од­ної дівчат­ка.

    - Трохи не вби-и-в…

    - Еге… тро­хи не за­да­вив, та
хлопці стяг­ли.

    - Ба який!.. Ах він пар­ши­вець!..
Ну, стри­вай же, я те­бе дос­ко­чу! на­чу­вай­ся… Мій хо­ро­ший, мій лю­бий… Бо­лить,
си­ну, де бо­лить?.. - тур­бу­вав­ся дід.

    Павлик мов­чав і ти­хо стог­нав та
зап­лю­щу­вав очі, як ду­же зне­мо­же­ний. Йо­му не так боліло, як зля­кав­ся
він. Сам лагідний, су­мир­ний, він дав­но не міг зро­зуміти, від чо­го все те
ли­хе, і во­но завж­ди ля­ка­ло йо­го. Ко­ли він уг­ледів був, як горіли
злістю, мов у вов­че­ня­ти, хижі чорні очі За­хар­кові, то аж зомлів з жа­ху.

    - Ну, нічо­го, син­ку! Вже йо­му
це так не ми­неться, ма­тері йо­го мішок груш! - зас­по­ко­ював Пав­ли­ка ста­рий
Ан­тип. - А не ми­неться! Як­що Яв­до­ха не за­хо­че виш­па­ри­ти, то… я сам,
своїми ру­ка­ми роз­ма­люю йо­му спи­ну!..

    - Його те­пер не знай­де­те,
діду, - роз­ка­зу­ва­ли дівчат­ка, по­пе­ред­жа­ючи ста­ро­го.

    - Що? не знай­ду?

    - Еге… Він як за­хо­вається, то
ма­ти шу­кає-шу­кає…

    - Ну, то брех­ня!.. Дід знай­де!..

    - Він на старій шахті хо­вається,
на зданії…

    - Або в шурф залізе та й си­дить
на дра­бині, а ма­ти й боїться спус­ка­тись…

    - Прохає ще, щоб виліз…

    - Боїться, що впа­де в шурф.

    - Ну, то дур­ни­ця! Дід не Яв­до­ха,
не зля­кається… Ла­зив він і не по шур­фах… Ото, ди­во яке! За ву­ха ви­во­ло­чу
звідти…

    Розбалакуючи отак з дівчат­ка­ми,
дід Ан­тип приніс Пав­ли­ка до ха­ти, роз­дяг йо­го і пок­лав у ліжко. - Їстки,
си­ну, не хо­чеш?

    - Ні, - про­ше­потів Пав­лик,
зап­лю­щу­ючи оче­ня­та.

    - Ну, то ось я чаю нагрію, а
тим ча­сом і ма­ти прий­де.

    Покрехтуючи, ста­рий на­лив ве­ли­ко­го
бля­ша­но­го чай­ни­ка, пос­та­вив на плит­ку й по­чав роз­па­лю­ва­ти во­гонь.

    Стомлений, схвильова­ний Пав­лик зас­нув.

    Смеркало. З ви­го­ну чу­ти бу­ло ве­селі
па­ру­боцькі й дівчачі співи. Дід за­чи­нив вікон­це; світла не світив, щоб не
роз­бу­ди­ти ону­ка. Сів пе­ред пе­чею й дов­го бур­чав щось й пок­рек­ту­вав,
на­би­ва­ючи й за­па­лю­ючи люльку. Яс­но-чер­во­не по­лум’я освітлю­ва­ло йо­го
си­ву, по­руділу бо­ро­ду, із за­ку­ре­ни­ми кост­ру­ба­ти­ми ву­са­ми, во­ло­хаті
гру­ди, що видніли­ся з-під розх­рис­та­ної со­роч­ки, виб­лис­ку­ва­ло, виг­ра­ва­ло
на ли­сині, ніби на­ма­га­ючись розг­ла­ди­ти йо­му змор­ще­не чо­ло, роз­су­ну­ти
на­суп­лені, нас­тов­бур­чені бро­ви, розвіяти йо­го чорні ду­ми.

    А ста­рий і справді за­мис­лив­ся.
Ду­мав про те, яка до­ля су­ди­ла­ся йо­го лю­бо­му, не­щас­но­му, каліку­ва­то­му
ону­кові, кот­ро­го вся­кий здо­лає зо­би­ди­ти.

    - Ех, яка там до­ля та­ким! -
зітхав дід. - З їхньою до­лею да­ле­ко не заїдеш. Жи­ва ненька, жи­вий дід, то
й до­ля жи­ва, а пом­ре­мо… Ех, да­ла сер­це, та не да­ла вро­ди… А не­ма вро­ди,
не­ма й щас­тя. І за віщо по­ка­рав Гос­подь?.. І не­ня ж гар­на, доб­ра лю­ди­на
вда­ла­ся, хай Бог дає на здо­ров­ля… Він… це він, батько… це за нього, п’яни­цю,
Гос­подь по­ка­рав калікою. Та він умер… йо­му те­пер бай­ду­же…

    - Що тут?.. що ста­ло­ся з Пав­ли­ком?
- вбігла в ха­ту й наг­ло пе­ре­би­ла дідові дум­ки стур­бо­ва­на Пав­ли­ко­ва
ма­ти.

    - Ссе!.. - за­ма­хав на неї
дід.

    - Спить? - про­ше­потіла во­на
й ки­ну­лась до ліжка, обе­реж­но на­хи­ли­ла­ся над хлоп­цем. По­чув­ши, що
він спить, ма­ти підійшла до діда.

    - Здоровий?.. не скаліче­но йо­го?

    - Ні, - мурк­нув дід і ви­тяг з
ро­та люльку, - тільки пе­ре­ля­ка­но, ви­ди­мо, ду­же.

    - Хто? Дівчат­ка ка­за­ли мені,
що За­хар­ко Яв­до­шин.

    - Він…

    - У панів гості… ки­ну­ла все
та мерщій сю­ди. За віщо він йо­го? Щось там за­ва­жав ро­би­ти йо­му?

    - Дурниці!.. Ну, та я завт­ра знай­ду
йо­го, по­ган­ця!.. Я йо­му по­ка­жу…

    Дід ще дов­го мур­мотів собі, по­ку­рю­ючи
пе­ред ог­нем, і ви­га­ду­вав у дум­ках, як пійма­ти ма­ленько­го зло­чин­ця, а
ма­ти взя­ла дзиґли­ка, пос­та­ви­ла ко­ло ліжка й, важ­ко зітхнув­ши, схи­ли­ла­ся
над Пав­ли­ком. Очи­ма, пов­ни­ми сліз і ма­те­ринської му­ки, ди­ви­ла­ся во­на
в йо­го бліде навіть у сутінку об­лич­чя, обе­реж­но гла­ди­ла по голівці, бра­ла
за ху­денькі руч­ки й здри­га­ла­ся, ко­ли хлоп’я ки­да­ло­ся й скри­ку­ва­ло
вві сні. Дум­ки, темніші й без­по­радніші дідо­вих, гніти­ли їй сер­це…

    

VI

    

    Павлик про­ки­нув­ся од ран­ко­во­го
со­неч­ка, що заг­ра­ло йо­му на ви­доч­ку цілим сно­пом зо­ло­тис­то­го,
сіяючо­го проміння.

    Він по­вер­нув го­ло­ву до вікна й
посміхнув­ся.

    - Ні, брат, то дур­не!.. - по­чув
Пав­лик із сіней якісь ту­пот­ня­ву й вов­тузіння. - Од діда, па­ли­во­до, не
вир­веш­ся!.. Іди, не опи­рай­ся, а то за ву­ха втяг­ну!

    Павлик ди­вив­ся на двері ши­ро­ко
розп­лю­ще­ни­ми очи­ма й нічо­го не ро­зумів. Озир­нувсь по хаті - ніко­го не
бу­ло.

    Одчинилися з грю­ко­том двері, й дід
Ан­тип уніс на обе­рем­ку зля­ка­но­го на смерть За­хар­ка: хло­пець бор­сав­ся
й дриґав бо­си­ми но­га­ми в повітрі.

    Здивований і зля­ка­ний нес­подіван­кою,
Пав­лик підвівся й сів на ліжку.

    - Встав, си­ну? - пи­тав дід,
щільно при­чи­ня­ючи за со­бою двері, щоб За­хар­ко не чкур­нув ча­сом. - Ось,
маєш… На­си­лу знай­шов по­ган­ця! На стайні в со­ло­му за­рив­ся. Спа­сибі,
хлопці ска­за­ли. Ну, те­пер роз­би­ша­ко, на­чу­вай­ся! Ми тобі да­мо з Пав­ли­ком.

    Старий вхо­пив хлоп­ця за плечі й
підвів до ліжка.

    - Бий, Пав­ли­ку, бий йо­го,
пар­шив­ця, щоб не був та­ким уред­ним.

    Павлик за­хо­вав під ряд­но ру­ки й
зля­ка­но ди­вив­ся на За­хар­ка.

    - Не хо­чеш?.. Бий…

    - Я не бу-у-уду більш!.. -
ревів бу­гаєм зло­чи­нець.

    - Е, брат, то дур­не! Хе… він
не бу­де! Ще б пак! Ав­жеж не бу­деш, бо ось як виш­па­ри­мо те­бе з Пав­ли­ком,
то й де­ся­то­му за­ка­жеш… А в ме­не, хлоп­че, ремінь до-о-об-рий…

    Дід пус­тив За­хар­ка й по­чав шу­ка­ти
сво­го шах­тарсько­го по­яса з доб­рої си­риці.

    - Де ж це він дівся? - кло­по­тав­ся
дід.

    Захарко при­ту­лив­ся до стіни в кут­ку
й вив:

    - Я не бу-у-уду…

    У Пав­ли­ка заб­риніли на віях
сльози.

    - Дідусю… ді… ді… ду­сю… він
більш не бу­де, - про­мо­вив хло­пець, лад­ний зап­ла­ка­ти.

    - Хто? - обу­рив­ся дід. - Він
не бу­де? Так, так, пой­ми йо­му віри. Він уд­ру­ге й го­ло­ву тобі про­ва­лить,
на смерть заб’є… Та де він за­ки­нув­ся!.. На­че ж отут учо­ра клав…

    - И-и! - вив За­хар­ко. - Я не
бу-у-уду…

    - Ага, ось! - зрадів дід, знай­шов­ши
на­решті те, чо­го шу­кав. - Ану, йди те­пер сю­ди, па­ли­во­до, я те­бе пров­чу…

    - Не бу-у-уду! ой не бу­ду!..

    Павлик хут­ко ско­тив­ся з ліжка й,
пла­чу­чи, підбіг до діда.

    - Він… він не бу­де! Діду­сю,
рідне­сенький… він… він… Пав­лик зах­ли­пав.

    - Оттакої! - розвів ру­ка­ми
зди­во­ва­ний дід. - То це й ти пла­чеш?

    - Він не бу­де, - го­во­рив Пав­лик,
ути­ра­ючи сльози.

    - Та як же те­пер бу­де? - хви­лю­вав­ся
ста­рий. - То це, ви­хо­дить, по­да­ру­ва­ти йо­му? Хо­ро­ше діло! Він тобі й
го­ло­ву ка­ме­ню­кою про­са­дить, а йо­го за це по голівці?..

    - Він не той… Ав­жеж, За­хар­ку,
ти не бу­деш більше би­тись? - ха­пав­ся Пав­лик, щоб дід ча­сом не встиг ви­ко­на­ти
своєї пог­ро­зи.

    - Я не бу­ду, - по­чав зас­по­ко­юва­тись
пот­ро­ху За­хар­ко: він ба­чив, що спра­ва по­вер­тається йо­му на ру­ку.

    - Ми, діду­сю, тро­хи пог­раємо­ся
із За­хар­ком, - за­ще­бе­тав Пав­лик, помітив­ши, що дідусь уже ва­гається. -
Пог­раємо­ся, За­хар­ку?..

    - Оце дак так! - обу­рив­ся ста­рий,
але не хотів жу­ри­ти ону­ка й одійшов од хлоп­ця. - Ну, та стри­вай… Це тобі
так не ми­неться! Піду, не­хай хоч ма­ти те­бе той… Ач, яким вов­ком ди­виться!

    Дід вий­шов і защіпнув за со­бою
двері.

    - Давай, За­хар­ку, в крем’яхи,
- упа­дав ко­ло хлоп­ця Пав­лик. - Ось у ме­не є… га-а-арні…

    Захаркові не хотіло­ся, бо крем’яхи
він ува­жав дівча­чою грою, але не хотіло­ся й прик­рості зро­би­ти Пав­ли­кові,
що так лас­ка­во й за­побігли­во прип­ро­ху­вав йо­го.

    - Давай, - зго­див­ся він і,
зітхнув­ши, гля­нув на відчи­не­не вікно.

    Коли дід Ан­тип з Яв­до­хою, За­хар­ко­вою
матінкою, прий­шли до ха­ти, то, зди­во­вані, зу­пи­ни­ли­ся на по­розі. За­хар­ко
з Пав­ли­ком сиділи обой­ко долі й, сміючись ве­се­ло, лю­бенько гра­лись у
крем’яхи.

    - Дідусю, - ве­се­ло гук­нув
Пав­лик, по­ба­чив­ши ста­ро­го, - він… За­хар­ко зовсім не сер­ди­тий… він гар­ний…
Ми те­пер час­то гра­ти­ме­мо­ся з ним.

    А! а! ну, що ти йо­му ска­жеш? - ляс­нув
дід з обу­рен­ня об по­ли ру­ка­ми. - Йо­го виш­па­ри­ти слід… А він… га?.. Ну,
щас­тя маєш? - пос­ва­рив­ся дід на За­хар­ка пальцем, а тітка Яв­до­ха лас­ка­во
сміялась крізь сльози.



Жираф - це кінь, виконаний за всіма вимогами замовника.
 
Форум селища міського типу Червоне, Червоне - зробимо кращим »  Школопедія (Школопедия) » Українська література » 6 клас - Тема: Спиридон Черкасенко. (6 клас - Тема: Спиридон Черкасенко.)
Сторінка 1 з 11
Пошук:




Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.81.197.127
Браузер:

Cайт живе: