rss · Субота, 15.12.2018, 10:19

RSK - Червоне


Опитування

Маєток Терещенка
1. Відреставрувати
2. Музей і монастир
3. Мені байдуже
4. Тільки музей селища
5. Тільки монастир
6. Нехай розвалиться
Всього відповідей: 67

ПЕРЕХРЕСТЯ РОЗЛУК ВИБРАНІ ПОЕЗІЇ ТА ТЕКСТИ ПІСЕНЬ

ВІЧ-НА-ВІЧ З СОБОЮ


* * *

Хитається маятник,
вітер часу
струшує листя
з годин.
Вечір скінчився,
в шклянці лишилось
кілька ковтків
життя...

* * *


В асфальт,
посивілий від першого снігу,
Неспішно вбиваю свої сліди,
Є лише ніч – і немає нічлігу,
Є лише спрага – й немає води.

Є лише біль – і немає печалі,
Є лише сльози – й немає очей,
День відпливає все далі і далі,
Ранок туманом в минуле тече.

Є лиш гарба – і немає дороги,
Є лише мрія – й нема висоти.
В мене є ти. І не треба нічого.
Дякую Богу. Бо в мене є ти.


* * *


Мама мене
Народила
на Спаса,
Наче
хотіла знати,
Хто після неї
Буде мене
Спасати.


РОЗП'ЯТТЯ ХРИСТА


Гвіздки в долоні,
Під ребра спис.
Ламає скроні
Біль і свист.
Роти, мов пращі.
Щоб не воскрес!
Якщо він кращий,
Його на хрест!

Хліба й видовищ!
Сичить юрба:
Не бійся крові,
Вбивай раба.
Осанна мертвим!
У небо – жест:
Якщо він перший,
Його на хрест!

Мечі і грати…
Тримайсь свого.
Не винуватий?
То що з того.
Не винуватий
Не він один, –
Того розп’яти,
Хто
Божий
син!



БЕРЕСТЕЧКО


Козацькі могили.
Тиша.
Пам’ять.
Печаль.
І шлях широкий
Стоїть
на колінах…


* * *


Старий музикант посадив на плече
скрипку,
І, неначе у казці,
зробився вродливим і юним,
Знову спогади
тихо погойдують долі колиску,
Заплітаючи пальці
у туго напнуті струни.

Все забрали роки.
Зосталася лиш сила таланту,
Рветься музика в душу,
болить і ятриться, мов рана,
А заплакана скрипка,
старому, як світ,
музиканту
Непоголену щоку цілує,
мов жінка кохана.








* * *


Не хочу, щоб здіймались вгору руки,
Не хочу, щоб мені кричали: “Браво”!
Від зустрічі йдемо ми до розлуки,
І кожен на помилку має право.

Моя любов, моя печаль і втіха.
Із піснею мене вітри вінчали!
Я хочу, щоб у залі було тихо,
Лиш голос мій і музика звучали.

Змивають сніг весняні теплі грози,
Я вірю в пісню, а іще – в удачу,
Якщо у когось в залі світять сльози,
То знайте, що і я на сцені плачу.

Минають дні, летять роки навстрічні,
Даремно ім кричати: “Зачекайте!”
Іду у пісню, наче йду у вічність,
Іду до вас, і ви мене стрічайте…

Важко стояти, ще важче не впасти,
Важко зламати піснею грати,
Важко на музику душу покласти,
А ще важче її проспівати.



КОНЦЕРТ

З високої кручі
Тендітна берізка
Впевнено
диригувала
Вітром…


* * *


З теплого
Неба
На скошені
Трави
Впала
тліюча
Зірка.
І запалила
Ранок…


ПОРІВНЯННЯ БЕЗ РИМ

1.
По стеблині трави
світанкова росинка
Збігає,
як кров
по лезу ножа…


2.
Розкрита книга,
наче крила журавля
З чорно-білим пір’ям.


3.
Місяць,
неначе усміхнений рот
Старого
беззубого блазня.


4.
Полоще
вересень
Брудну білизну
хмар
У підсиненій
воді
Неба.



5.
Туман,
неначе холодець
На круглій тарілці
озера.







* * *


Я до подібного
вже звик.
Було в усі віки:
Спочатку біль,
а потім крик.
У мене ж – навпаки…


ДУМКИ ВГОЛОС


1.
Душа –
Фортеця
В облозі
життя.

2.
І в маленькій
Сльозині
Відбивається
Небо.

3.
Я побувати хочу там,
де ніколи
не був;
Але ще більше там,
де ніколи
не буду.

4.
Людське життя,
немов дорога…
По ній одні –
ідуть до щастя,
Інші – йдуть
від нього.




* * *


Я ще й досі чекаю
казкову Жар-Птицю
І у снах кольорових
блукаю,
За cобою мене
мрія зоряна кличе,
Та в який бік іти, –
не знаю.

Я ще й досі, на жаль,
не навчився молитись,
Залишився колючим і впертим,
Я тепер лиш боюсь,
лиш боюсь застудитись,
Але вже не боюся
померти.

Хочу я, щоб Господь
воздавав по заслузі,
Щоб насипав
і долі, і щастя,
Щоб були вороги,
щоб не зрадили друзі
І щоб струни не рвалися
часто.




* * *


Море,
тепле каміння...
Я бачив,
а може здалося,
Як сонце
чисте проміння
В твоє заплітало
волосся.

Я тихо пішов від тебе,
Хоч знав,
що собі не прощу, –
І наливало небо
В очі мої
дощу.



* * *


Я – наче птах,
Але можу літати
Лише
В твоїх снах.
З далини
І висоти
Ти
У сни
Мене впусти.
Впусти...


* * *


Часто у небо
піднімаю обличчя
І прислухаюсь
в напрузі…
Хтось кричить
і до себе кличе.
Бог?
Чи померлі друзі?



ПЕРЕЛІТНІ ДОЩІ


1.
Дощі збираються
у зграї.
Мабуть, вони
Із першим снігом відлітають
У наші
сни.



2.
Осіннє небо
Стріляє в землю
Довгими стрілами
Дощу.



3.
Давно чекали ми чудес,
І раптом за хвилини
Розбилось дзеркало небес
На дощові краплини.

Згори посипалося скло, –
На землю небо
потекло.


4.
Веселий вітер
доїть
вгодовані хмари,
І з неба на землю
тече
прозоре молоко
дощу.





5.
Висока смерека
Роздряпала
хмару,
І з неї на землю
Полився
дощ...


6.
Крізь павутиння дощу,
Крізь холод осінніх ночей
Я, мов метелик, лечу
На світло
твоїх очей.


7.
Пройшла
гроза.
На зблідлому
небі
зосталися
шрами
від
блискавиці…


8.
Я – дощ.
Ти – сніг.
Нас вітер понесе
І скине з хмари
десь за небокраєм…
Я – дощ.
Ти – сніг.
Цим сказано усе –
Дощ – падає.
А сніг – літає…





СОБАКА


Господар –
з усього розмаху
І сили доклавши чимало –
Ударив ціпком
собаку,
Що дім його
охороняла.

Собака ж
покірно, без звуку,
Хоч теж була зла й небезсила,
Стала
лизати
руку,
Ту руку,
яка її била…


ТІНЬ ДОЩУ

Ловлю сачком,
як метелика,
мить,
Витираю з лоба
втому
і кров,
А наді мною
постійно
висить
Тінь дощу,
що колись
пройшов.

Не заплачу
і не закричу,
Сни осінні мої
не збулись,
Заховаюсь
у тінь
дощу,
Тінь дощу,
що впаде
колись…

Я пальцями небо,
як хліб,
розкришу
І кину його
пташкам.
Не стане мене,
але тінь дощу,
Як спогад про мене,
залишиться вам…



* * *


Все забулось – від “а” до “я”,
Що було, те давно пройшло,
Видихаю твоє ім’я
На спітніле віконне скло.

Розлюби мене, розлюби!
Відпусти, наче птицю, на волю,
Бо я йду від журби до журби,
Бо я йду із неволі – в неволю.

Ти була, наче друге “я”,
І не змити мені вину,
Видихаю твоє ім’я,
А вдихаю самотину.

Не підходжу до календаря,
Переплутались ночі і дні,
Видихаю твоє ім’я,
Та воно все одно в мені.



* * *


Цілу вічність
у слухавці
довгі гудки..
Вечір
лоскоче очі,
Ніч підійшла
на відстань руки,
Ти залишилась
на відстані ночі.

Зима.
І ми
серед зими.
Сніг,
як фата,
білий.
Та лебеді вже
махнули крильми
І на серце моє
сіли.



ОСІННІЙ НОКТЮРН


* * *


Мене розбудила
Тиша.
Від неї боліли
Очі.
Чорніло небо
У вікнах
І вітер вставав
З колін.
Я рвався туди,
Де світло,
Ламав і руки,
І крила, –
Бився об ніч
Безсило,
Зриваючи тіні
Зі стін.


КІНЕЦЬ ЛІТА


На небі
Серед білих хмар,
Наче сині сливи,
Поспівають
грози.

І вітер
Струшує їх
На землю.



* * *


Вони згасають вранці
на зорі
І спати йдуть, забувши про турботи.
Удень завжди сплять міцно
ліхтарі,
Бо ввечері
їм знову
на роботу…



* * *


Павутиння
бабиного літа –
Це срібні волосини,
що випали
із сивої бороди
Бога.

* * *


Погасли зорі,
Мов відзвучали
Останні ноти
Моєї ночі,
І тихо впали
В холодні трави,
Щоб на світанні
Знов забриніти
Комусь
росою...



* * *


Шукаю ножиці,
Щоб порізати
Ніч
На шматки…


* * *


Усі слова
згорять дотла,
Торкнеться
втома віч…
Заходить день
у дзеркала,
А із дзеркал
виходить
ніч.




* * *


Я заплутавсь в думках,
як в липкім павутинні,
Заблудився в словах,
як в похмурому лісі,
Колють небо гілками
дерева осінні, –
По коліна в печалі
і в мертвому листі.

Обсипаються рештки
ранкової зливи,
На долоні озер –
холодні і чисті –
Я стою серед спогадів
полохливих, –
По самісіньке серце
у мертвому листі.


* * *


Чорне дзеркало
Ночі
Розбив
Тихий сплеск
Сяючих рук...
Стаю
Під густий дощ
Твого волосся,
Що повільно тече
Поміж двох берегів
Білих грудей...
Відчуваю
Гарячий вітер
Спраглих губ,
На яких, пломеніючи,
Сходить
Світанок
Цілунка.



* * *


“Я боюсь загубити це радісне диво…”
Ф.-Г. Лорка



Я боюсь загубити
те радісне диво,
Що в очах твоїх світить,
даруючи втіху,
Я боюсь тих ночей,
де не зможу тремтливо
Доторкнутись до вуст твоїх
подихом тихим.


Не сумуй, що підкралася
ніч непомітно,
Що над нами гойдаються
тіні крилаті,
Я тобі намалюю
тепле
сонячне світло
І завішу ним вікна
у нашій кімнаті.


* * *


Твій поцілунок –
Моя загибель
Чи порятунок?




* * *


Шепоче молитву
осінній ліс,
Скидаючи літо з себе,
Він листя своє
віддає землі,
А гілля – небу.

Крокую крізь осінь
у тихій журбі,
Збираю слова,
наче ягоди пізні,
Я всього себе віддаю
тобі.
І пісні…



* * *


Гойдається небо
на теплих вітрах,
Ім’я твоє
на моїх вустах
Догорає.
Літо.
Питаю дорогу
й блукаю в пітьмі,
І щось ледве чутно
шепоче мені
Вітер.

Тонка,
наче лезо ножа,
Між пітьмою і світлом
межа
Пролягла.

Спіткнусь, упаду, піднімусь,
а проте,
Погляд мій гасне,
та крик росте.
Виростає.
Грає.
Одягну намисто
з рясного дощу,
І ранок, мов птицю,
у небо пущу.
Хай літає.

Світає...




* * *


Ще й досі
Часто
Блукаю
в сутінках
Порожніми вулицями, –
Шукаю
Спогади…


* * *


Ніч подивилась
В очі мої
І злякалась
Розлитої в них
Темряви.

Чи запалить хтось
В очах моїх
Світло?



* * *


Човен місяця
тоне в небесному морі.
Осінь.
Смуток.
Вечір німий.
Пробили небо
гострі зорі.
Крізь дірки
посипався дощ –
холодний і злий.


З горобин облітає
червоне намисто,
Кричать до неба
оголені віти,
Золотими дукатами
листя
Платить осінь
за розкіш
літа.



ДОЛЯ НАВИРІСТ

Я ЧЕКАЮ...



1.
Чекаю весни,
як веселого свята,
На повні груди
вдихаю відлигу,
Проліски білі,
неначе курчата,
Клюють шкаралупу
останнього снігу.


2.
Чекаю півночі,
як страти,
Не сподіваюсь
на підмогу,
Бо ночі
чорний пес кудлатий
До мого вже приповз
порогу.


3.
Чекаю
У гості
Ранок.
...Може,
І ти з ним
Прийдеш?




* * *


Може, завтра –
стрімкий поворот,
І уже за межею болю
Крик розірве мій
зляканий рот,
Вириваючись з серця
на волю.

Може, завтра –
швидка течія
Понесе мене в темінь
останньої ночі,
І закотиться зірка моя
У знайомі до болю
заплакані очі.


* * *


Зимно.
Закутаюсь
У власну
Тінь.
Щоб зігрітись.



Я ЛЮБЛЮ…


Люблю весну,
тюльпани біля хати,
Зелений ліс
і променистий луг,
Але найбільше
я люблю спостерігати,
Як роздягає
землю
гострий плуг.



* * *


Довгі нитки
доріг
Вились
колись
Між зірок.
Та Бог їх змотав
У тугий
клубок.

Так утворилась
Земля.


* * *


Вже давно
моя юність
відлетіла у вирій,
Загубились роки
у холодній осінній
блакиті,
Але мама
дала мені долю
навиріст.
І носити її –
не зносити...




* * *


В очах моїх –
хмари,
В душі моїй –
вітер.
Я йду по зірках,
Як по гострих
жаринах...
Хапає мене
За опущені
плечі
Настояний
на спогадах
вечір.
І марно думати
Про втечу.
Від себе
Мені
Не втекти,
Навколо тіні,
мов чорні коти,
І сіріють хрести
На покинутій церкві, –
Легше жити,
Чи легше
вмерти?..
Чи є в нас
польоту
нагальна потреба?
Та ми піднімаєм
погляд у небо
Мабуть, тому,
щоб стати
Вищими
І до сонця
блищими…




* * *


За А. Ривліним

Це була
не моя провина.
Запізнилось твоє
каяття.
Для прощання
потрібна
хвилина,
Для прощення –
ціле життя.


А все так просто,
як трави і квіти,
Як небо і вітер,
як сонце рябе,
Я вже навчився
себе
розуміти,
Тепер учусь
прощати
себе…



* * *


Я –
Остання
Крапля
Дощу,
Що не впала
На землю,
А розбилась
Об вітер
І стала
Вітром…




* * *


Занурюю руки
у теплий день,
Погляд ховаю
в розчинених вікнах,
Мене, як сліпого,
ніч веде,
Все далі і далі
від світла.

Ковтаю сльози,
випльовую сміх,
Не каюсь,
живу,
як умію,
Туга петля
із довгих доріг
Повільно
стягує
мою шию…



* * *


Поїду від дрібниць
буденних
У лісову
зелену повінь,
Там дуб високий,
як священик,
Вже зачекавсь
мене
на сповідь.


У ноги
поклонюсь
березам,
Перехрещуся
неуміло,
І на трави
зелені леза
Із радістю
нахромлю тіло.



* * *


Нічого іншого
я і не хочу.
Допоки не вийде
мій строк,
З криниці своєї
останньої ночі
Витягувать буду
відра
зірок…

Автор твору: www.shynkaruk.com.ua


Рейтинг: 5.0/2
02.06.2009, 02:56
Додав: mr_smith · Автор: ШИНКАРУК ВОЛОДИМИР ФЕДОРОВИЧ · Переглядів: 2767

Популярні твори:

Всього коментарів: 0
Вгору
avatar

Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 18.212.93.234
Браузер:

Cайт живе: