rss · Субота, 15.12.2018, 10:00

RSK - Червоне


Опитування

Будинок Культури
1. Необхідний в Червоному
2. Мені це не цікаво
3. Замість БК - магазин
4. Є інші заклади, там краще
5. Не потрібен Червоному
6. Надам фінансову допомогу
7. Маю спонсора на ремонт
Всього відповідей: 41

ПЕРЕХРЕСТЯ РОЗЛУК


МІСЯЧНИЙ ОБЕРІГ

Я буду з тобою
Уві сні й наяву,
В очі ввійду сльозою,
В душу смутком ввійду.

Даждьбога просила, –
Не почув, не почув..
Стрибога молила, –
Він у травах заснув.

Доля моя – чекати,
З перехрестя доріг
Ясен місяць благати,
Щоб тебе оберіг.

Ой, Місяченьку, сину Даждьбожий,
Нехай твоя луча та й допоможе,
Нехай простелить ладі милому
Срібну доріжку до рідного дому.

Ничить трава жалощами,
Кичить зигзиця гуком печалі,
Встають над світом криваві зорі,
Течуть по світу криваві ріки,
І нощ грозою птич убудила,
Померло, згасло червлене сонце.

Ой, Місяченьку, сину Даждьбожий,
Нехай мої гуки ладі поможуть,
А як після ночі зорі розтануть,
Ці слова дівочі оберегом стануть.

Ти – наче небо, я – наче птиця,
Ти – наче річка, я – мов вода,
Ти – наче спрага, я – мов криниця,
Ти – поцілунок, я – мов вуста,
Ти – наче шепіт, я – наче стогін,
Ти – наче тіло, я – мов душа,
Ти – наче сумнів, я – наче спогад,
Ти – наче вітер, я – мов свіча…

Слово моє на усі часи!
На день і на ніч!
На віки вічні!

Ладо моє миле,
Коли б мені крила,
Я б до тебе прилетіла…


СУМНА ПРИГОДА

Ти тепер пішов з моїх пісень
По своїй дорозі.
Я відкрию двері в білий день,
Стану на порозі.
Я була кохана й мила,
Тільки зради не простила
І ніколи не прощу.

Догорить вогонь останніх свіч,
Час загоїть рану,
Я відкрию двері в синю ніч,
На порозі стану.
Забринить печаль сльозою,
На траву впаде росою
І погасне вмить.

Знову тихі зорі голубі
Випливуть з туману,
Не відкрию двері лиш тобі,
На поріг не стану.
Не для тебе моя врода,
Ти – моя сумна пригода
І моя печаль.
Жаль..



ГОЙДАЛКА


Снів дитячих моїх кольорове кіно
Я ще й досі забути не в силах,
У старому дворі все змінилось давно,
Тільки гойдалка наша лишилась.

Пригадаю, пригадаю усе-усе,
А мене гойда-гойдає і у небо несе
Гойдалка …

Відлетіло дитинство моє за межу,
Світлий спомин лишивши про себе.
Я щовечора знову до гойдалки йду,
Щоб руками торкнутися неба.


Забуваю, забуваю усе-усе,
А мене гойда-гойдає і у небо несе
Гойдалка …

Не спинити нікому зникаючу мить,
Знову літо – від краю й до краю, –
Хтось на гойдалці нашій у небо летить
І дитинство мені повертає…




ЗОНА НАШОГО БОЛЮ



Усьому свій час, усьому свій строк –
Іти і вертатись до рідного дому,
По кому ж дзвенить цей останній дзвінок
І плачуть берези по кому?

Тут падають вниз на ліси і поля
Дощі, наче сльози, гіркі і пекучі,
Тут криком кричить наша грішна земля,
І в небо летять наші душі.

Мертві вітри пробігають по мертвому полю,
Сходить на мертвій траві мертва роса…
Зона нашого болю, пекучого болю,
Що в серцях ні на мить не згаса.




ПЛАЧЕ ДІВЧИНА

За Аркадієм Ривліним

Ні півслова не було обіцяно,
Ні півслова, тільки обнімав,
Ні півслова, але плаче дівчина,
Наче їй півсвіту обіцяв.

Бо вона побачила, чекаючи,
Що в коханні можна крізь роки
Обіцяти і не обіцяючи,
Та без клятви клястись на віки.

Ось тоді раптова, наче блискавка,
Думка б’є, вражає наповал,
Скільки клятв на світі я не виконав,
Бо вважав, що я їх не давав?!

І гірчить печаль моя полинова,
Все частіш я думаю над тим,
Скільки чесних слів на вітер кинув я,
Бо вважав, що їх не говорив?!

Бо вважав, що не було обіцяно,
Бо вважав, що тільки обнімав,
Тільки, тільки… Але плаче дівчина,
Наче їй півсвіту обіцяв.




ЧОРНО-БІЛЕ КІНО

Від образ не заплачу,
Що було, те було…
Мої спогади, наче
Чорно-біле кіно.

Чорно-біле кіно, –
почорніла від ран
Та душа, що була,
наче білий екран!

Білі хмари пророчі…
На кордоні століть
Мені випалить очі
Чорним полум’ям ніч.

Літо тихе й несміле
У тепло не загорне,
Стало чорне, як біле,
Стало біле, як чорне.




ГОЛУБКА

Голубка біла довго летіла
З чужого раю до свого гаю.

Крізь блискавиці, крізь громовиці,
Крізь чорні далі, і крізь печалі.

Летіла з чужини втомлена птиця,
Ой гулі-гулі, ой гулі-гулі,
Туди, де голубку голуб кличе,
Ой гулі-гулі, ой гулі-гулі.

Голубка біла довго летіла
З чужого краю до свого гаю.

Голубку білу радо зустріли
Добрії люди пострілом в груди.

Летіла з чужини втомлена птиця,
Ой гулі-гулі, ой гулі-гулі,
Туди, де голубку голуб кличе,
Ой гулі-гулі, ой гулі-гулі.

Мертвії крила, весняні дзвони,
Голубка біла, а кров червона…



ЩО НА МІСТКУ?

За Віктором Гончаровим

- Що на вигнутім містку?
- А по вигнутім містку
Сходить сонце у вінку.

- Що у небі над селом?
- А у небі над селом
Журавель махнув крилом.

- Де сховався теплий вітер?
- А сховався теплий вітер
У долині серед квітів.

- Що на річці біля броду?
- А на річці біля броду
П’є веселка чисту воду.

- Що у лузі на траві?
- А у лузі на траві
Сяють краплі голубі.

- Що під тихою вербою?
- А під тихою вербою
Ти цілуєшся зі мною,
Я цілуюся з тобою!



ЗОРЯНА КРИНИЦЯ

Де колись в дитинстві я шукав Жар-Птицю,
Там стоїть глибока, зоряна криниця,
І в серпневі ранки крізь туман прозорий
Падають в криницю синьокрилі зорі.

Мені ще й досі сниться пісня материнська, –
Зоряна криниця на околиці дитинства.

Якось на світанні роси трави вкрили,
Ми з тобою воду із криниці пили,
Та вода цілюща по вустам стікала,
Наче поцілунок, душу обпікала.


Мені ще й досі сниться те росяне світання, –
Зоряна криниця на околиці кохання.

Розгубила ніч вогні, і замовкли птиці,
Знову бачу я вві сні зоряну криницю,
Де тебе я перший раз цілував несміло,
Де любов зустріла нас, щастя нас зустріло.

Мені ще й досі сниться пісня материнська, –
Зоряна криниця на околиці дитинства.
Мені ще й досі сниться росяне світання, –
Зоряна криниця на околиці кохання.




ЧЕРЕМХОВА ВІХОЛА



Пахне вітер черемшиною,
Вечір лагідний і добрий,
Золотою горошиною
Сонце котиться за обрій.

Де рука в руці ходили ми
Від смеркання до світання,
Там садами білокрилими
Відцвіло моє кохання.

Черемхова віхола вранці замете
Пелюстками білими мій самотній слід,
На твоїх вустах – ніжних слів мед,
А в твоїх очах – лід.

Біль розлуки незгасимий
Назавжди в серцях зостанеться,
Ми зустрілися чужими
І чужими ми розстанемся.

Бо кохання чисті промені
Наші душі не зігріли,
У минулі дні і спомини
Наше щастя відлетіло.





ЖАРТ ПРО КОХАННЯ

За Аркадієм Ривліним

В зоопарку, весною утішений,
На веселій галяві при свідках
Слон слонисі сказав: “Моя кішечка”,
Слон слонисі сказав: “Моя квітка”…

В океані бурхливому, глибоко,
Під проникливі звуки ноктюрна
Кит китисі сказав: “Моя рибонька,
Ну до чого ж ви мініатюрна!”

А в хатинці без світла й віконечка,
Так по-лицарськи ніжно і мило
Кріт кротисі сказав: “Моє сонечко…
Ви – голубка моя сизокрила!”

До весняних беріз вітер лащився
У далекому, синьому лісі, –
- Підійдіть-но сюди, моя ластівко, –
Стиха хрюкнув кабан кабанисі.

Хай серця завжди будуть гарячими,
Ну а мрії, як вітер крилаті!
Та як часто бувають незрячими,
Хто належить до сильної статі.

А весна умивалася зливами,
Й зрузумів я цієї хвилини:
Не бувають жінки некрасивими,
То мужчини бувають сліпими!


Я ЧЕКАЮ ТЕБЕ

Був цей день, наче сон щасливий,
Та чомусь на порозі ночі
Ти пішов. І холодні зливи
Затуманили мої очі.

Ти пішов, і не стало літа,
Відлетіли у вирій птиці,
Ти пішов, і зів’яли квіти…
Заклинаю тебе, вернися!

Я чекаю тебе, чекаю,
В теплі дні і в холодні ночі,
Серед осені і розмаю
Я чекаю тебе, чекаю.

Ти пішов, і замовкла пісня,
В синім небі зоря згоріла,
Ти пішов, і пожовклим листям
Тиха осінь твій слід накрила.

Ти пішов, відлунали кроки,
Та ще й досі твій погляд сниться,
Ти пішов, і забрав мій спокій…
Заклинаю тебе, вернися!




ПЕРЕКОТИПОЛЕ



Я блукаю серед зруйнованих мрій,
Розсипає небо тепло голубе,
Перекотиполем став ти в долі моїй,
І чи втримаю я біля себе тебе…

У розлуці важко любов зберегти,
Поселився смуток в зелених очах,
Може, завтра знову тихо скажеш – прости,
І загубиться слід твій в холодних дощах.

Перекотиполе – нині тут, завтра там,
Перекотиполе – я тебе не віддам
Далям і розлукам і холодним вітрам, –
Не віддам тебе! Не віддам!

Я із самотою лишусь віч-на-віч,
Озовись до мене з густої пітьми,
Полечу крізь небо у завтрашню ніч,
Може, хоч уві сні знов зустрінемось ми.

Перестиглий ранок цілує вуста,
І роса солона на віях тремтить,
Я на білій хмарі напишу листа,
Може, лист цей до тебе колись прилетить…





ЛЕГЕНДА ПРО ДВА МОНАСТИРІ



За невідомим автором

Де небо глибиною вабить очі
І де порослий бур’яном пустир,
Давним-давно стояв собі жіночий,
А поряд – чоловічий монастир.

Жилось монахам – краще б і не жити…
І у монашок – доля не сироп…
Тому вони і почали робити
Один назустріч одному… підкоп.

Копали дні і ночі без спочину,
Тунель ладнали, щоб стояв віки!
Жінки ж бо прокопали дві третини
І лиш третину – чоловіки.

У них одразу заболіли спини,
І тут безсилий навіть сам Амур!
Було їм важко, і тому мужчини,
Копнувши раз, ішли на перекур.

Сиділи, дим крізь ніздрі пропускали,
Мабуть, чекали манни з висоти,
Ну а жінки тим часом все копали
І шли вперед до світлої мети.

Один мужчина проявив активність,
Він так сказав, поцілувавши хрест:
“Піднімем, браття, праці продуктивність.
Нехай святі благословлять прогрес!”

Чоловіки одразу… засідали,
Складали постанову і декрет,
Ну а жінки тим часом все копали
Забувши втому, швидко йшли вперед.

Одну причину згодом відгадали,
Все зрозумілим стало накінець:
Мужчини паралельно прокладали
Іще й тунель під винний погрібець!





Вони вином горілку запивали,
Та ще і смакували шашлики,
Ну а жінки тим часом все копали,
Ішли вперед. На те вони й жінки!

На жаль, не всі історію цю знають,
Але вона навіює думки,
Що в нас жінки, як правило, копають,
Ну а керують лиш чоловіки.

Та хай це все залишиться між нами.
Вже через рік перемінивсь пустир:
Поміж дорослими монастирями
З’явився ще й… дитячий монастир.

Автор твору: www.shynkaruk.com.ua


Рейтинг: 5.0/3
02.06.2009, 02:39
Додав: mr_smith · Автор: ШИНКАРУК ВОЛОДИМИР ФЕДОРОВИЧ · Переглядів: 4162

Популярні твори:

Всього коментарів: 0
Вгору
avatar

Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 18.212.93.234
Браузер:

Cайт живе: