Спросоння про міжсезоння)). Про те, як холоднішає світ.

Изгиб одиночества плашмя во ржи…
Мне снятся дожди и тоска лазарета.
И поезд устало, но все же бежит,
По ветхих страницах чужого завета...

Вірш присвячений Людині. Так мало людей, у яких ще залишився хоч грам душі... Справжніх, істинних людей. Поруч з якими мимоволі думаєш, а раптом світ - це не таке вже і лайно...))

Холодний ряст за вікнами проріс,
Над легким плесом неспокійна ряска…
Циганка в картах бачить темний ліс,

Надеюсь человек, думая о котором, я написала это стихотворение простит меня за все. Немного банально, но очень искренне...

Вірш про те, як кожна клітинка людського тіла і уся внутрішня сутність сезонно перероджується і по новому сприймає всесвіт...

...и опять можно читать сначала)

Отакі дивні сни мені часом сняться))

И ночь опять стемнеет
Седой ухмылкой на чужом виске...

Я синіх слив тобі принесла, сину...

Я впадаю у дощ, впадаю у осінь і мрії, впадаю в дитинство, яке ще й не думало закінчуватись... Впадаю у ріки і роки. Впадаю в очі і у пам"ять... Впадаю в небо і падаю бабиним літом. Падаю жовтим листям. Падаю синім смутком і сонячним усміхом. Лечу у вирій журавлиним ключем. Але там...у моїй голові....там стільки розбитого посуду.

Що це у тебе в руках? Небо?! Постав на місце....