А потім приходив хтось, хто завше називав її янголом,
Робив добро, цілував на ніч, запалював зорі, вимикав світло.
"Я жива, - спросоння казала вона, - тільки зрозумій мене правильно.
Якось ми підемо в минуле і більше ніколи не повернемося звідти".

Приємніше - тільки келих червоного півсолодкого натщесерце
Або кава у заметіль, змелена руками вродливої бразилійки.
Те, що ти відчуваєш, (а ти ж відчуваєш усе це) -
Не більше, ніж радісний темп руху живого серця,
По звивистій траекторії Боржавської вузькоколійки.

Пульсація світу у наших нерозсудливих лівих зап’ястях:
Так сильно, що викликає ледве помітне тремтіння холодних рук.
Усе, що я коли-небудь і знала про справжнє щастя, так це те, коли ти стоїш у темній кімнаті і 
відчуваєш далеко у грудях: «Стук – стук - стук.».

А потім чоловік, який був колись для неї усим,
Скаже: згадуй мене хоч іноді,
Бо те, на що мені дійсно бракує сил –
Це забувати вібрацію твого імені
У холодних вікнах зими.

І найбільше мені хотілося б зараз почути  ще один твій солодкий стогін 
Після всього.
Після  текіли у атмосферному пабі за рогом.
До того, як ти упадеш у білий сон простирадел.
До того, як між нами знову черкне іскра.
Перестань…
Це не більше ніж гра у міста.
Це не менше, ніж подарунок  від Бога.

Іди і не озирайся, не спалахни,
Надвечір року в теплі печери.
Стікають сонцем і сном мохи,
Холоне серце (твоя вечеря).

Кадр 1
Над старим комодом пані Юзефи тріпоче фіранка,
Сімейний альбом припадає пилом.
Туркотіння птахів, сад щасливих фіалок.
Ти пахнеш чимось дуже солодким. 
І димом.

Кадр2
Сходи ритмом говорять швидких і стрімких кроків.
Ми востаннє сьогодні у дім цей обоє входим.
Босоноге дівча чотирнадцяти з гаком років
Вибігає у день і пірнає в сонячну теплу воду.

Спасибі, Господи, за вранішню весну,
За тихе щастя, за живих батьків.

"З тобою нині зовсім старша жінка 

Така затишна й здобна, як пиріг..."