rss · Понеділок, 25.09.2017, 12:47

RSK - Червоне


Опитування

Маєток Терещенка
1. Відреставрувати
2. Музей і монастир
3. Мені байдуже
4. Тільки музей селища
5. Тільки монастир
6. Нехай розвалиться
Всього відповідей: 67

ТРЕНЕР


Я вже давно перестав літати уві сні. Та мені ще й досі сниться дитинство.  Сняться тиха дідова хата з вічними пахощами свіжого хліба, меду і яблук; дивовижні бабусині казки і пісні, які піднімали мене на широкі крила і несли у незвідані світи; ніжні мамині руки, один дотик яких гоїв рани і тамував біль; короткі оповіді батька про страшну і тоді ще таку  близьку війну…
А ще був у моєму дитинстві футбол. І була людина, від якої я вперше почув: "Футболістом можеш ти не бути, а громадянином бути зобов’язаний!”
Один раз на три роки ми усі – колишні злодіївські курчата – збираємось влітку на зарослому споришем маленькому стадіоні у селищі, де промайнули наші дитинство і юність. Ніхто із нас так і не став великим футболістом, але ми ще і досі – одна команда.

Його команда.

Команда Тренера…

1.
У селищі усім давали прізвиська.
Його прозивали Тренером.
Мешкав Тренер на вулиці Воровського. Цю вулицю ще у довоєнні часи охрестили Злодіївською.
Мав він невеличку однокімнатну квартирку у "шпаківні” – дерев’яному заводському будинку, де, окрім нього, тулилось майже десяток сімей. Жив самотньо.
На місці лівої руки у Тренера висів жовтий протез. Подейкували, що раніше у нього була сім’я, та коли він повернувся з фронту калікою, дружина його покинула.
В усі пори року Тренер ходив в короткій потертій шкірянці, з-під якої хлопчачо визирав смугастий тільник – спогад про фронтову матроську юність.
Ставилися до нього з повагою.
У селищі він оселився одразу після війни. Працював на цукровому заводі технологом. Справу свою знав. Але коли пішов на пенсію, чомусь зовсім перестав заходити до заводської контори.
Днями він пропадав у селищній бібліотеці або просиджував на ставку з вудочками. Зрідка його можна було побачити у чайній з кухлем пива і таранею власного приготування.
Навесні, коли розпочинала сезон заводська футбольна команда, Тренер не пропускав жодного матчу. На стадіон приходив завчасно і ніколи не сідав на лавку, спочатку не застеливши її старою газетою. За матчами він завжди спостерігав з якоюсь особливою зосередженістю. А з виразу його обличчя ніхто ніколи не міг зрозуміти – подобається йому гра чи ні.
Іноді після фінального свистка разом з футболістами він заходив до роздягальні, але участі в обговоренні гри не брав. Сидів тихо у кутку кімнати, слухаючи, що кажуть інші. Мабуть, саме тоді до нього і приклеїлось прізвисько Тренер.
Правда, коли команда програвала і пристрасті розпалювались, його не зовсім тактовно просили вийти. Він не ображався. Спокійно прощався і виходив.
Справами у команді заправляв голова заводської профспілки Борис Прищепа, якого поза очі усі називали "Прищиком”, а граючим тренером був вічний студент-заочник інституту фізкультури Василь Нагорнюк на прізвисько Гора. Гора за сумісництвом виконував на цукрокомбінаті ще й обов’язки інструктора зі спорту. Переважна більшість футболістів числилися на виробничих посадах, але під час футбольного сезону вони працювали од сили два дні в тиждень.
Іноді у команду заманювали непоганих гравців. Та, як правило, довго у селищі вони не затримувалися. Винятком був лише воротар Сергій Осика, на прізвисько Кілок. Він давно б уже грав у футбольному клубі майстрів якогось великого міста, якби не бібліотекарка Лариска Каретникова, у яку було закохане усе чоловіче населення Злодіївки.
 Дівчина, може, і погодилася б вийти заміж за футболіста, але несподівано на перешкоді став батько.
Батько Лариски – Франц Геронович Каретников, охрещений у народі Возиком, –  очолював селищну коопспілку.
Возик намірювався видати дочку за сина директора заводу і тому усіляко оберігав її від зазіхань футболіста. Він дозволяв Ларисці йти на стадіон лише тоді, коли сам ішов на матч.
Кілок не залишав надії добитися згоди на шлюб з дочкою старого Возика. Варто було йому побачити на стадіоні сім’ю головного "хап-спілківця” (коопспілку у селищі ніхто інакше, як "хап-спілка”, не називав), і Кілок одразу ставав для суперників "непробивним”.
Але оскільки Возик з Ларискою ходили на футбол нечасто, то команда похвалитися особливими успіхами не могла. У чемпіонаті області вона займала місце в кінці турнірної таблиці…
Якось у черговий раз Ларисці вдалося вмовити батька піти з нею на футбол. На стадіоні вони сіли на застеленій газетами лавці поряд з Тренером…
Та у цей день суперники з якихось причин на матч не приїхали. Селищні футболісти на очах розчарованої публіки розбилися на дві неповні команди і ліниво зіграли тренувальний тайм.
Кілок побачив, що невдоволений Возик піднімається зі свого місця, і почав голосно пропонувати гравцям потішити вболівальників – провести конкурс на краще пробиття 11-метрових штрафних ударів. Хто заб’є йому п’ять пенальті із п’яти, той отримає п’ять пляшок пива.
Публіка вдоволено зааплодувала.
Футболісти по черзі підходили до 11-метрової позначки, але навіть Гора зміг забити Кілку лише три м’ячі.
Тоді несподівано на поле з мегафоном в руках вибіг Прищик.
– Увага, увага! Слухайте всі! Я особисто поставлю два ящики пива будь-кому, хто заб’є воротареві п’ять голів із п’яти! – у свою чергу став заохочувати він глядачів.
Спиртовий завод, який був розташований у селищі, розпочинав сезон лише наприкінці літа, тому на поле потяглися не стільки ті, хто мріяв перевірити майстерність Кілка, скільки  ті, кому хотілося дармового пива. Але у цей день удача була на боці воротаря.
Возик нервово совався по лавці, а Лариска не відривала зачудованого погляду від футбольних воріт, у яких буквально літав її коханий.
– Ти глянь, – дивувався Возик, – а, може, він справді талант…
– Талант, тату, та ще й який, – защебетала Лариска. –  Йому б навіть і цей…
Дівчина замислилась.
– О… згадала… Йому навіть і Яшин не забив би.
– Яшин пенальті не бив, він сам у воротах стояв, – несподівано втрутився у їхню розмову Тренер. – Повинен вам сказати, що воротар у нас, звичайно, хороший, але забити йому – це наче дурному з горбака збігти…
– Що це ви таке кажете, – обурилась Лариска. – Його минулого року до першої ліги запрошували!
– Я і кажу, воротар у нас непоганий, але йому ще по-справжньому ніхто і не показував, як треба бити…
– От ви й покажіть, – глузливо скривила губи Лариска.
– Старий я уже, – зітхнув Тренер. – Якби років з двадцять п’ять назад…
Лариска зневажливо пхикнула.
– Отож… Ви у футболі розбираєтесь так, як баран у зорях…
– Що це ти собі дозволяєш! Хіба так зі старшими розмовляють! – прикрикнув на дочку старий Возик.
– Вибачте...
Лариска ображено відвернулася, а Тренер повільно підвівся з лавки.
Мабуть, він хотів щось сказати у відповідь, але натомість лише махнув своєю єдиною рукою, прибрав з лавки газету і несподівано пішов до футбольних воріт.
Глядачі глузливо засвистіли, але Тренер спокійно дочекався своєї черги і з виразом особливої зосередженості встановив м’яч на одинадцятиметровій позначці.
Кілок демонстративно поплював на долоні і підморгнув йому, але Тренер  не звернув на воротаря ніякої уваги.
– Виймай перший, – сказав колишній технолог і, не розбігаючись, ударив по м’ячу.
М’яч полетів прямісінько у верхній кут, а Кілок навіть не поворухнувся.
Стадіон вражено замовк, та вже за мить вибухнув свистом і криками захоплення.
Симпатії глядачів одразу перекинулися до Тренера. Багато хто підвівся зі своїх місць і підійшов ближче до воріт, щоб краще бачити, чим закінчиться ця незвичайна дуель.
– Виймай другий, – тихо сказав Тренер і на цей раз запустив м’яч у протилежний кут воріт.
Кілок зміг зреагувати на удар, та відбити його у воротаря не було абсолютно ніяких шансів.
Два наступні м’ячі залетіли у сітку, зачепивши бокові стійки, але найефектнішим вийшов останній удар.
Спочатку Тренер невловимим рухом уклав Кілка на землю, а потім тихенько покотив м’яч прямо по центру воріт.
Публіка шаленіла.
Роздратований Кілок спересердя двічі копнув штангу ногою, потім підбіг до Тренера. Стадіон раптово затих.
А Кілок зірвав з долонь рукавички і... згріб колишнього технолога в обійми…
– Ура Тренеру, – крикнув хтось із юрби.
Десятки рук підхопили Тренера і стали підкидати його догори.
– Хлопці, що ви робите, зупиніться!..
Нарешті вболівальники заспокоїлись. Тренер поправив протез, обсмикав сорочку і зніяковіло опустив очі.
Прищик поблажливо поклав йому руку на плече:
– Пиво ваше…
– Дякую! – Тренер посміхнувся. – Але я думаю, що його усе-таки найбільше заслуговує наш воротар… Він працював найбільше...
Юрба невдоволено зашуміла, а Кілок заперечливо похитав головою:
– Ні, ні! Я ні за що не погоджусь! Це було б нечесно...
Він рвучко потис руку Тренеру.
– Спасибі! Може, якось попрацюєте зі мною?..
– Старий я уже...
– Ви сьогодні показали, що будь-якому молодому фору дасте! Не відмовляйтесь.
Кілок благально подивився на Тренера. Було видно, що той  вагається.
– Ну, давай спробуємо, – нарешті погодився  Тренер.
Возик, який з надзвичайною цікавістю спостерігав за цією сценою, несподівано пригорнув дочку до грудей:
– Ти знаєш, а він, виявляється, непоганий хлопець!
Лариска щасливо засміялась і чмокнула батька у щоку.
– А тепер вперед, на пиво! – Прищик хитро всміхнувся і показав рукою у напрямку заводського буфету.
Голова профкому добре знав, що у цей день пива до буфету не завезли...
Постоявши біля дверей буфету і перекинувшись з розчарованими чоловіками кількома фразами, Тренер непомітно залишив компанію і

подався додому.
У сутінках до нього постукали.
Він прочинив двері і впустив до тісного коридору кількох хлопчаків.
– Здрастуйте...
– Здрастуйте! Чим зобов’язаний?
– Ми сьогодні були на стадіоні й усе бачили...
– Що ви бачили?
– Як ви граєте... Навчіть і нас так грати...
– По-перше, я не грав, а бив пенальті, а, по-друге, старий уже я...
– Ну і що! Ви ж Тренер!
– Це ж на мене так прозиваються, – Тренер засміявся.
Хлопчаки у коридорі нерішуче переминалися з ноги на ногу і з захопленням дивились йому в обличчя.
– Добре, завтра під вечір приходьте на стадіон. Я буду працювати з Кіл... з воротарем. Там побачимо, що з вами робити. Може, і знайдеться хвилинка...
Провівши несподіваних гостей за ворота, Тренер довго дивився їм услід.
– Тренер... Це ж треба...
2.
І Тренер став тренером.  
Смугастий матроський тільник і шкірянку він замінив на картату сорочку та спортивну куртку, за власні гроші купив у магазині три новеньких футбольних м’ячі і все літо провів на стадіоні з хлопчаками: учив їх бити по воротах, зупиняти м’яча, грати в пас…  
На запитання, звідки він знає стільки футбольних прийомів, Тренер лише загадково посміхався.
Усі заняття починалися зі своєрідної клятви. Тренер збирав дітлахів у широке коло і починав:
– По-перше, думай не про себе, а про команду. По-друге, не злись і не плач. Ні від болю, ні від того, що сьогодні хтось сильніший від тебе. Злість і сльози роблять людину слабкою. По-третє, грай чесно. Найсильніший той, хто найчесніший.
І всі луною повторювали:
– Думай…
– Не злись і не плач…
– Грай чесно…
Про Тренера заговорили.
Учителі першими почали вітатися з ним  із підкресленою повагою.
Щосуботи він перевіряв щоденники малих футболістів. За двійки відлучав від тренувань:
– До побачення! Я ж попереджував, щоб з такими оцінками на тренування не приходили. З дурнями на наших футбольних полях і так перебір.
– У мене лише одна випадкова двійка. Я її виправлю.
Тренер залишався невблаганним:
– Коли виправиш, тоді й приходь. Футболістом можеш ти не бути, а громадянином бути зобов’язаний. Зрозумів?
Учителі були вражені. Дехто із одвічних злодіївських двієчників і хуліганів підтягнулись зі всіх предметів.
Кілька разів на тиждень колишній технолог займався з Кілком. Тренер терпляче пояснював йому секрети ударів головою і ногами, учив займати правильне місце у воротах, здійснювати перехвати і працювати на виходах. Кожне заняття закінчувалося пробиттям кількох серій одинадцятиметрових ударів, але взяти хоча б один пенальті воротар поки що не міг.
З настанням холодів Тренер попросив у Гори дозвіл на те, щоб тричі на тиждень займатися зі своєю командою у заводському
спортзалі.
– Тричі навряд чи можливо… – Гора заклопотано почесав потилицю. – А ось два рази на тиждень я постараюся вставити вас у розклад…
Тренер зрадів.
– А можна  ще попросити для хлопчаків комплект списаної футбольної форми. Ми б її випрали, заштопали, підігнали б під зріст…
– Ого! Ви як мед – то й ложкою… На жаль, списана форма – це не моя парафія. Зверніться у профком до Прищепи.
Наступного дня Тренер зайшов у кабінет Прищика.
Голова профкому прийняв його насторожено.
– У вас є десять хвилин, – одразу попередив він Тренера.
– Зрозумів… Я ненадовго.
Тренер навіть не сів на стілець.
– Я на заводі відпрацював більше двадцяти років і, чесно кажучи, не звик байдикувати… А пішов на пенсію, засумував зовсім… Тому якось само собою вийшло, що на старості років випало мені зайнятися футболом із нашими хлопчаками… Вам, мабуть, це вже відомо…
Тренер глибоко зітхнув.
– Так от, є у нас талановиті діти… Чи не можна попросити для нашої команди комплект старої списаної футбольної форми? Її все одно мають знищити, а ми її привели б у порядок…
Прищик намагався  не дивитись на колишнього технолога.
Коли Тренер замовк, голова профкому повільно підійшов до вікна, склав руки за спиною і довго дивився крізь заморожену шибку на вулицю.
– Закон вимагає, щоб списані речі підлягали знищенню…
Прищик говорив так, наче читав інструкцію.
– Про це має складатися акт за підписами кількох відповідальних осіб. А порушення закону цим же законом і карається. Ви вимагаєте від мене кримінального вчинку!
– Я лише звертаюсь до вашого здорового глузду. Навіщо знищувати те, що ще можна використати для доброї справи...
– От що, шановний, не я це придумав, не мені й відміняти…
Прищик іронічно посміхнувся.
– Знайте: жодна добра і благородна справа не залишається без покарання!
– У всякого правила є винятки…
– Не думаю, що це саме той випадок, який дозволяє виняток. А раптом хтось нас з вами не зрозуміє, поскаржиться вищому
начальству… Кому потрібні неприємності…  І чому я повинен нести відповідальність за вашу…
Прищик запнувся.
– … За ваш авантюризм…
– Який же тут… авантюризм? Хіба це погано, що я хочу допомогти дітям…
– З дітьми має займатися фахівець, досвідчений спеціаліст. А ви, перепрошую, каліка…     
На лобі Тренера виступив піт, очі потемніли і перетворились на дві шпарини.
– Вибачте, що потурбував, – сказав він раптово охриплим голосом і тихо вийшов за двері.
Повернувшись додому після розмови з Прищиком, Тренер дістав з буфету залишену кимсь із гостей пачку міцних цигарок і довго курив перед відкритою кватиркою. Потім він подзвонив до спортзалу і вперше за весь час відмінив тренування…

3.
Навесні, коли зійшов сніг, "курчата” (так стали прозивати підопічних Тренера) вибігли на ще сіре і мокре поле. Тренер і направду виглядав поміж них, як квочка поміж курчатами. Хлопчаки старанно виконували всі його команди: гасали вздовж бокової лінії то з м’ячем, то без м’яча, носили один одного на плечах, намагалися бити по воротах з будь-яких позицій...
– Пам’ятайте, – любив повторювати Тренер, – треба не тільки попасти в ворота, а й промахнутися повз воротаря...
Наприкінці кожного заняття малі футболісти обов’язково розбивалися на команди і грали між собою два неповні тайми…
Несподівано на одне з тренувань заявилися  Гора з Прищиком. Побачивши дії  вихованців Тренера, голова профкому вражено прошепотів:
– Щось тут нечисто. Терміново потрібно перевірити. Бо виходить, що він і справді – тренер...
– А я про що вам доповідав, – теж пошепки сказав Гора. – Сам спершу очам не вірив. Де ж цьому можна  навчитися?..  
– Довідаємось! Завтра ж зайду у відділ кадрів.
У відділі кадрів Прищику відповіли, що, на жаль, особові справи колишніх працівників заводу чи то знищили, чи то відправили до районного архіву. Але інспектор-кадровик, який добре знав Тренера, побожився, що в його документах не було нічого, пов’язаного з футболом.
А тим часом Тренер  намагався зробити із "курчат” справжню команду. Тренування ставали дедалі інтенсивнішими і складнішими. Дорослі гравці, спостерігаючи за Тренером, лише кивали головами:
– Якби з нами хтось так працював, то ми б уже давно грали у вищій лізі.
Відпустивши своїх "курчат на сідало”, Тренер брався за Кілка. Усі знали, шо довгі тренування з воротарем кожного разу закінчувались обов’язковим пробиттям пенальті. Аби побачити це, на стадіон сходилась добра сотня людей...
І, нарешті, Кілок відбив два із п’яти одинадцятиметрових ударів Тренера. Причому удари були і сильні, і точні. Але воротар не став вгадувати напрямок польоту м’яча, не купився на фальшивий замах, а довірився власній реакції. І не прогадав!
Кілок на радощах навіть тричі перекинувся через голову.
– Заспокойся, – тихо промовив Тренер. – Рано радієш. У тебе попереду довга дорога. І можна сказати, що сьогодні вона лише починається...
А через кілька днів після цього випадку в селище приїхала чорна "Волга” зі столичними номерами. Чоловік, який вийшов із "Волги”, швидко загубився в юрбі вболівальників, що поспішали до заводського стадіону на черговий футбольний матч.  
Після закінчення гри незнайомець з’явився у кабінеті Прищика. За мить туди були терміново викликані Гора і Кілок.
– Нам виявили високу честь, – почав Прищик, витираючи картатою хустинкою спітнілу лисину. – Знайомтесь, це – тренер нашої столичної команди...
Кілок і Гора, почувши знамените прізвище, здивовано завмерли.
– Нам зробили пропозицію, – Прищик запнувся, – тобто вам... тобі зробили пропозицію...
На більше голова профкому не спромігся. Він якось дивно глянув на Кілка, розвів руками і замовк.
Приїжджий підійшов до воротаря, простягнув йому руку і спокійно сказав:
– Бачив вас сьогодні на полі. Непогано грали… Правду мені розповіли...
Ви могли б продовжити свою спортивну кар’єру в нашій команді... Розумію, пропозиція досить несподівана. Якщо потрібно, дамо вам на роздуми два дні. Не більше!
– Що йому думати, – несподівано втрутився Гора, – погоджуватися потрібно!
Прищик зі злістю подивився на свого граючого тренера і мимоволі стиснув кулаки.
– Я згоден! Згоден! – майже крикнув Кілок і засміявся.
Голова профкому в знемозі впав у крісло.
– Значить, домовились… – сказав приїжджий. – Чекаю вашого дзвінка.
Він простягнув Кілку візитну картку, швидко потиснув усім руки і зник за дверима.
Прищик накинувся на Гору:
– Ти чим думаєш!? З команди на початку сезону забирають кращого гравця, якого немає ким замінити…
– Викрутимось, – весело відповів Гора, – не вперше… А хлопцеві рости потрібно. У нас йому уже, справді, нічого робити… Такий шанс буває лише один раз у житті, і гріх було б ним не скористатись… Мені свого часу такого шансу доля не подарувала…
Прищик ударив кулаком по столу:
– Якщо команда вилетить з чемпіонату – головою відповіси!
– Кажу ж вам, що не вилетимо…
– Кого ж ти у ворота поставиш?..
Захопившись сваркою, Прищик і Гора не помітили, як усміхнений Кілок залишив кабінет голови профкому.
За декілька хвилин він уже стояв перед дверима квартири Возика.
Двері відчинив господар. Побачивши Кілка, старий Возик навіть зрадів:
– Заходь, хлопче…
– Я на хвилину… Лариса удома?
– А де ж їй бути. Ларисо!
У кімнаті з’явилася Лариска.
– Я хочу вам сказати, – зніяковіло почав Кілок, – що мені сьогодні запропонували грати у команді вищої ліги…
Лариска радісно сплеснула в долоні.
– Де саме грати? – поцікавився Возик.
– У столиці… Думаю, треба їхати…
– Звичайно, їдь! Тут немає чого і сумніватись.
Кілок рішуче подивився в очі головному хап-спілківцю:
– Я без вашої Лариси нікуди не поїду!
Лариска затамувала подих. Возик почесав потилицю:
– Не можу зрозуміти… Ти що, просиш у мене її руки?
– Так… – промовив Кілок крихким від хвилювання голосом. – Я прошу у вас її руки…
Возик лукаво подивився на дочку і знизав плечима:
– До чого ж тут я… Як вона захоче, так і буде… Що скажеш, дочко?
Очі Лариски раптом зблиснули слізьми. Вона швидко провела долонями по щоках:
– Я згодна! Згодна! – майже крикнула дівчина і щасливо засміялась.
Кілок подумав, що сьогодні він уже десь чув ці слова…
…У той самий час, коли старий Возик діставав пляшку шампанського, а Лариска накривала на стіл, у кабінеті голови профкому Гора і Прищик уже встигли випити по першій чарці.
– Я виведу його на чисту воду! – Прищик ударив себе пухким кулачком у груди. – Це ж він про Кілка настукав. Тільки він! Більше нікому…
– Не нервуйте ви так, – намагався заспокоїти Прищика Гора, – нічого ж страшного не сталося…
– Якщо сидиш по вуха в лайні, то хоч не відкривай рота! Як це не відбулося!? – гримнув голова профкому. – Він заставив нас з тобою почесатись там, де навіть і не свербіло! Уявляєш, якийсь безрукий пенсіонер на очах у всіх руйнує команду!
Де він узявся на нашу голову… Не можу зрозуміти, як йому вдалося до столиці достукатися…
Прищик  залив до рота нову чарку горілки.
– Треба щось робити,  і я знаю що!  Скажи-но, хто йому дозволяв займатися зі школярами?
Гора знизав плечима.
– Ото-то і воно! Немає у нього дозволу! І освіти у нього відповідної немає, і сам він – каліка… Щоб не було ніяких неприємностей, завтра ж забороню йому  всілякі тренування з дітьми. Теж мені тренер знайшовся!  
– Чого це ви так на нього в’їлися, – ніяк не міг зрозуміти Гора. – Він же нікому не заважає, навпаки…
– Толку з нього, як з козла молока.
– А це уже ви дарма, – заперечив Гора. – Якщо бути чесним, то він нам добру справу робить.
– Добру справу!? Що ти верзеш! З  допомогою цього інваліда ми тільки кращих футболістів губимо. А ти подумав, хто в чемпіонаті грати буде, "курчата” його чи хто?
– Не варто так нервувати… – сам Гора намагався бути спокійним. – Уже завтра з цих курчат справжні майстри можуть вийти…
Прищик скептично посміхнувся.
– Та справа, навіть, не в цьому… Давайте подивимося на нашу проблему з іншого боку. Пам’ятаєте, як і мене, і вас картали за погану роботу з молоддю… Догани навіть записали в особові справи… Бо не було у нас команди дублерів… Не було… раніше. А тепер, можна сказати, що у нас вона є! І створив її – Тренер. Створив, можна сказати, з повітря…
Голова профкому задумався.
– Гм... і справді… Я про це не подумав…
Раптом Прищик голосно ляснув себе долонею по лобі і почав нишпорити у ящиках письмового стола:
– Кілька днів назад мені надіслали офіційного листа зі спорткомітету… Запрошують дитячу футбольну команду на районний "Шкіряний м’яч”…
– Колись і я у цьому турнірі починав, – тихо проказав Гора.
Прищик знайшов документ і почепив на носа окуляри.
– Справді, непогана ідея! Як я не дійшов до цього раніше! Пошлемо в район Тренера з його "курчатами”. Хай побігають! І ти з ними поїдеш! Обов’язково!
Але поїдеш – головним тренером. Зрозумів? Довіряти каліці дітей не можна!
– Я ж до цієї команди не маю ніякого відношення… – не погодився Гора. – Що я дітям скажу?
– Знайдеш, що сказати!
– Я не згоден…
– Цю тему я для себе уже забетонував. Ставлю крапку. А не згоден – пиши заяву..
Гора ображено відвернувся до темного вікна.
– Ти мені тут дитячий садок не влаштовуй, – уже більш миролюбно сказав Прищик, розливаючи залишки горілки у чималенькі чарки. – Давай швиденько іще по одній – і по хатах. День був таким, що краще його забути…
4.
Напередодні від’їзду до столиці Кілок влаштував прощальну вечірку.
Першим він запросив на неї Тренера, а вже потім – заводське начальство та гравців своєї тепер уже колишньої команди.
Воротар здивував присутніх бездоганним чорним костюмом і сріблястою краваткою, а також тим, що одразу представив Лариску Каретникову як свою наречену.
Виявляється, годину тому вони удвох занесли до селищної ради заяву про шлюб.
На вечірці було весело. Грав естрадний ансамбль. Столи вгиналися під випивкою та закусками. Не було відбою від бажаючих проголосити тост на честь Кілка та його нареченої.
Селищні футболісти, які ніколи не дотримувалися спортивного режиму, на цей раз перевершили самі себе…
Тренер сидів перед кухлем темного пива у кутку великого залу і з виразом особливої зосередженості спостерігав за всім, що
відбувалося.
Нарешті перед закінченням вечірки Кілок узяв у руку келих шампанського і підвівся.
Шум і розмови за столами припинились.
– Дорогі друзі! Говорити я не майстер, але сьогодні не можу не подякувати долі за те, що вона познайомила мене з усіма вами… Не знаю, що чекає мене у майбутньому, але моє минуле, завдяки вам, було світлим і добрим… І цього, повірте, я ніколи не забуду..
Кілок по черзі вклонився заводському начальству і футболістам. Це було так несподівано і зворушливо, що у декого на очах навіть з’явилися сльози.
– Ще не так давно я думав, що знаю про футбол усе і що майже усе у футболі вмію… Варто мені було захотіти, і я міг би грати в будь-якій титулованій команді… Але знайшлася людина, яка змінила мою свідомість, примусила подивитися на світ і на самого себе по-новому. Ця людина довела, що  найбільших висот у будь-якій справі, і в футболі у тому числі, досягне той, хто не просто буде грати у футбол, а стане жити футболом … Те, що мене запросили у команду майстрів, – це, перш за все, результат його впливу, результат його роботи зі мною… Тепер я переконаний: Бог завжди буде на боці тієї команди, в якої кращий тренер. Пропоную усім підняти келих за Тренера!
Присутні посхоплювались зі своїх місць і потяглися до Тренера зі своїми чарками.
Тренер зніяковіло взяв у руку кухоль з пивом:
– Дякую за добрі слова, але тут немає ніякої моєї заслуги.
– Не прибіднюйтесь, – крикнув хтось із футболістів. – бачили ми, як ви вмієте примусити працювати… Ваші "курчата” уже сьогодні можуть деяким дорослим футболістам   фору дати…
– До речі, – голосно втрутився в розмову Прищик, – маю честь повідомити вам приємну новину: сьогодні на розширеному засіданні нашого профкому вирішено делегувати на районні змагання на приз клубу "Шкіряний м’яч” дитячу команду, яку зараз, так сказати, на громадських засадах тренує Федір Григорович.
Прищик вказав рукою на Тренера.
Переважна більшість присутніх не одразу збагнула, про кого йде мова, оскільки вперше за останні роки почула ім’я та по-батькові Тренера.
– На час змагань ми вирішили створити своєрідний тренерський штаб і затвердити Василя Нагорнюка помічником Федора Григоровича,
– продовжував голова профкому. – Так би мовити, одна голова – добре, а дві – краще.
Всі зааплодували.
Обличчя Гори стало червоним.
Тренер спохмурнів.    
– А коли змагання? – запитав він.
– Через три тижні, – улесливо відповів Прищик. – Сподіваємося, команда нас не підведе?
Тренер з докором похитав головою, але промовчав.
– Можете розраховувати на нашу повну підтримку, – сказав голова профкому і стрімко вилив у рот повну чарку.
– До речі, – несподівано звернувся Кілок до Прищика, – коли це ви свій борг віддасте?
– Який борг? – здивувався Прищик.
– Невже забули? – не повірив воротар.
– Навіть не уявляю, про що йдеться.
– А пам’ятаєте, ви обіцяли два ящики пива тому, хто заб’є мені п’ять пенальті з п’яти?
– Правильно! – загаласували присутні. – Давно пора вам, Антоне Цезаровичу, вивернути кишені!
– Коли це було… – відмахнувся голова профкому.
– Коли б не було, але справа не закрита…
– Ви, Антоне Цезаровичу, – іронічно мовив Кілок, – справжній господар свого слова: хочете – даєте, а хочете – забираєте…
– Невже хтось зараз пиво пити буде?.. – спробував заступитися за шефа Гора. – На столах уже і місця для випивки немає…
– Хто б що не казав, але тут питання принципове, оскільки борг лише відплата погашає…
Усі подивились на Тренера. Той заперечливо покрутив головою:
– У такий гарний вечір не варто про дрібниці мову вести. Особисто я про той випадок давно забув…
Несподівано у розмову втрутився директор заводу:
– Гадаю, Антоне Цезаровичу, вам відступати не личить. Дали слово – тримайте його!
Спітнілий Прищик зітхнув і хотів було щось сказати у відповідь, але директор зупинив його застережливим жестом:
– Не примушуйте думати про вас погано…
Голова профкому з невдоволеним виглядом витяг із кишені потертий гаманець, потім послинив пальці, повернувся до всіх спиною і став повільно відраховувати гроші…
5.
Через три тижні злодіївські "курчата” разом із Тренером і Горою поїхали  на районні змагання з футболу.
Уже в першій грі вихованці Тренера викликали справжню сенсацію… Затим вони по черзі і досить легко залишили поза змаганнями всіх своїх суперників і впевнено дійшли до фіналу. Перед кожним матчем Тренер збирав своїх "курчат” і починав традиційний ритуал:
– Думай не про себе, а про команду…
Не злись і не плач… Ні від болю, ні від того, що сьогодні хтось сильніший від тебе. Злість і сльози роблять людину слабкою…
Грай чесно. Найсильніший той, хто найчесніший.
Очі дітлахів спалахували ясним світлом, і вони дружно повторювали слова клятви…
Гора займався організаційними питаннями, підписував протоколи, брав участь у жеребкуванні і навіть давав інтерв’ю, а Тренер постійно був зі своїми хлопчаками: проводив тренування і розминки, розробляв на кожну гру тактичні схеми, визначав склад гравців, керував замінами…
Він не звертав уваги на те, що суддя-інформатор чомусь оголошував головним тренером команди Василя Нагорнюка, тобто Гору, а його обзивав нефутбольним словом "наставник”. Коли над стадіоном лунало таке повідомлення, на обличчі Тренера з’являвся вираз особливої зосередженості, і важко було зрозуміти, погоджується він із суддею чи ні.    
Щоб побачити фінал турніру, до райцентру приїхало заводське начальство. За дві години до початку гри у роздягальню малих футболістів вкотився захеканий Прищик. В кожній руці він тримав великий пакунок, перев’язаний товстим шпагатом:
– Ось, тримайте… Це вам подарунок від профкому…
– Що тут? – запитав Тренер.
– Вгадайте!
Тренер знизав плечима.
– Василю Павловичу, розв’язуйте! – наказав Прищик Горі.
Гора потягнув за вузол…
У пакунках була новенька футбольна форма.
Тренер посвітлів обличчям.
Прищик вдоволено потер руки:
– Звиняйте, якщо комусь не підійде за розміром, брали стандарт…
– А де ж взуття? – звернувся до голови профкому Тренер.
– Яке взуття? – здивувався Прищик.
– Футбольне взуття. Воно називається  бутсами…
– А,  бутси… – Прищик шморгнув носом. – Бутси команда отримає, коли виграє фінал…
Фінал злодіївські "курчата” виграли.
Під час останньої гри турніру, переможець якої отримував путівку на чемпіонат області, Прищик чомусь усівся на лаві поруч з
Тренером. Час від часу він захоплено штовхав його у плече:
– Ніколи не думав, що у нас такі таланти підростають… Здається, декого уже зараз можна виставляти за дорослий склад заводської команди…
– Побійтесь Бога, Антоне Цезаровичу, найстаршому з них ще й п’ятнадцяти не минуло…
– Хіба ж це проблема? Пригадайте Пеле. Він уже в такі роки грав на чемпіонаті світу.
– По-перше, Пеле, якщо я не помиляюсь, було шістнадцять… По-друге, такі унікуми народжуються один раз на сто років… А, по-третє, грав же він, як ви кажете, на чемпіонаті світу, а не у першості області…
– Ото ж я й кажу, – зрадів Прищик, – у нас рівень незрівнянно нижчий, і хлопцям легше буде пристосуватись!
– Нижчий, – погодився Тренер, не відриваючи погляду від зеленого газону стадіону, – тому їм пристосуватись і не дадуть. У першій же грі поламають… Це нашим костоломам, як дурному з горбака збігти…
– А я думаю, що варто спробувати, – з притиском сказав Прищик.
Тренер стиснув пальці своєї єдиної руки в кулак і рішуче подивився в очі голови профкому.
– Ви не посмієте цього зробити!
Прищик ображено відвернувся.
Саме у цей час злодіївські "курчата” забили суперникам черговий гол. Глядачі зааплодували, і Тренер не зміг почути, як голова профкому зі злістю прошепотів:
– Посмію!.. Ще й як посмію! І дозволу в тебе питати не буду…
6.
Чи не на останнє перед чемпіонатом області тренування "курчат” не з’явився один із кращих футболістів.
Іншим разом можна було б і не звернути на це увагу, та у відповідь на запитання, хто знає, що трапилось, хлопчаки чомусь винувато опускали очі.
Тренеру не хотілося насідати на підлітків і примушувати їх нашіптувати, тому допитуватись не став, хоча душею відчув недобре...
Цього дня заводська команда грала на виїзді зі збірною сусіднього райцентру. Після кожної  виїзної гри автобус спочатку повертав до стадіону, щоб вигрузити інвентар, а вже потім розвозив футболістів по домівках.
Закінчивши заняття, Тренер попрощався з хлопчаками, всівся на лавці перед входом до стадіону і став чекати.
Автобус під’їхав у сутінках.
Двері відчинились, але із салону ніхто не вийшов.
Тренер став на підніжку і зазирнув у середину. Втомлені футболісти похнюплено сиділи на своїх місцях.
– Щось трапилось? – запитав він. – Програли?..
– Не програли, але... трапилось, – відповів Гора після затяжної паузи.
– Хто? – Тренер спромігся лише на одне коротке слово.
Хоча Гора міг уже й не називати прізвища...
– Перелом?
– Ні, меніск...
– Де він зараз?
– Залишили в лікарні... Лікарі кажуть, що нічого страшного... Операція нескладна...
– Як ви могли!.. Він ще ж дитина... – Тренер грізно підступив до Гори.
– Я, щоб ви знали, був проти... Але моя справа маленька... Антон Цезарович з вашим пацаном переговорили, той  погодився і я вніс його в заявку на сьогоднішню гру...
– Те, чого ми боїмося, трапляється рідко, найчастіше відбувається те, чого ми найменше очікуємо. Я цього найменше чекав і
найбільше боявся...
– Хто ж знав, що так вийде... Коли ваш хлопець перший гол забив, за ним справжнє полювання розпочалось...
– Ви що ж... не могли його замінити?
– Я вже хотів, але Прищепа не дозволив...
– Прищепа з вами теж на гру їздив?
– Їздив. Ми його тільки-що біля профкому висадили. Казав, що допізна буде працювати в кабінеті...
– Ну що ж! Як любить повторювати наш... Прищик, жодна добра і благородна справа не залишається без покарання!
Тренер залишив автобус і рішуче попрямував до заводської контори. Але зустрітись з Прищиком йому не судилось. За кілька кроків до дверей кабінету голови профкому він раптом зупинився і притулився плечем до стіни. Обличчя стало білим, як крейда.
Тренер щосили рвонув комір картатої сорочки...
У різні боки бризнули ґудзики, а він повільно і важко осів на підлогу....
– Що з вами? – кинувся до нього вахтер.
– Невчасно... Ой як невчасно... – прошепотів Тренер, все ще силуючись підвестись. – Хто ж їм скаже...
Більше ніхто не почув від нього жодного слова.
7.
Із області прибула спеціальна реанімаційна бригада, ще тиждень лікарі боролися за життя Тренера, але даремно.
Він помер спекотної серпневої ночі, так і не прийшовши до свідомості.
Ховали Тренера всім селищем.
Довгий людський потік повільно тягнувся від „шпаківні”– будинку, де жив покійний, – до кладовища.
Музиканти заводського духового оркестру вразили всіх не тільки пристойною грою, а й тверезим виглядом.
Нікого із злодіївських „курчат” на похороні не було. Команда виступала на першості області.
На кладовищі відкритий гроб, який встановили на спеціальних ослонах поруч з могилою, щільно обступили люди.
Обличчя Тренера  було спокійним, без болю і втоми. На ньому застиг вираз особливої зосередженості. Саме з таким виразом він дивився на футбольне поле. Лише очі у нього були заплющені і рука, яку чомусь забули прикрити білим тюлем, самотньо лежала на грудях...
Промов було небагато, оскільки керівництво заводу поїхало до обласного центру підтримати виступ дитячої футбольної команди, а штатний похоронний промовець Прищик лежав у лікарні зі зламаною щелепою.... Ніхто точно не знав, що сталося. Ходили чутки, ніби-то голова профкому поніс своє підборіддя в руках чи то після випадкової зустрічі з батьком малого травмованого футболіста, чи то після останньої розмови з Горою...
Коли печальна церемонія наблизилась до завершення,  під самісінькі ворота кладовища під’їхала темна „Волга” зі знайомими
столичними номерами. Із машини вийшли четверо. Серед них люди впізнали Кілка і Лариску Каретникову –  дочку старого Возика.
Лариска плакала.
Кілок стримував сльози, але відчувалось, що робить він це з останніх сил.
Двоє приїжджих піднесли до могили великий дорогий вінок, напис на траурній стрічці якого свідчив, що цей вінок від знаменитого футбольного клубу...
Заголосили жінки.
Звуки оркестру огорнули всіх хвилею печалі.
На домовину лягло важке віко.
– Зачекайте!... Зачекайте! – несподівано вигукнув Кілок.
Він уже не приховував сліз.
– Зачекайте хвилину... Я зараз...
Юрба розступилась...
Кілок підбіг до „Волги” і відчинив багажник...
За мить він повернувся з новеньким футбольним м’ячем у руках.
– Мабуть, там він йому знадобиться... Підніміть, будь ласка, віко, – тихо попросив воротар.
Кілок акуратно поклав у гроб м’яча, ще раз поцілував холодний лоб і самотню руку Тренера...
Гроб опустили в могилу.
...Коли перші грудки вологої землі глухо впали на віко домовини Тренера, у далекому обласному центрі злодіївські „курчата” з сяючим кубком в руках саме добігали своє коло пошани... Вони все-таки стали чемпіонами області!
Але це був останній успіх нашої команди...

Автор твору: www.shynkaruk.com.ua


Рейтинг: 5.0/2
12.03.2009, 01:27
Додав: Shooler · Автор: Шинкарук Володимир Федорович · Переглядів: 1897



Популярні твори:

Всього коментарів: 4
avatar
1
1 Еліна • 18:10, 21.09.2011 • url
Художня річ, яка вражає в саме серце! Автору спасибі за такий подарунок, твір неперевершений.
avatar
1
2 людмила • 11:36, 02.11.2011 • url
ПРОШУ КЕРІВНИКІВ САЙТУ НАДРУКУВАТИ ЗАКІНЧЕННЯ ПОВІСТІ "ТРЕНЕР". Здається, ви загубили фінал....
Адміністрація: Так, дякую. Тепер є фінал.
avatar
1
3 Shooler • 00:44, 19.11.2011 • url
Прочитав, оцінив, задумався...
Гарно написано.
avatar
1
4 mr_smith • 05:14, 19.11.2011 • url
Всі твори Володимира Федоровича неперевершені!
Вгору

Оплата будь-яких послуг через інтернет

Вхід

Логін:
Пароль:

Інформація

Ваш IP: 54.81.59.211
Браузер:

Cайт живе: