Михайло Михайлович Коцюбинський

Тіні забутих предків

    Іван був дев'ятнад­ця­тою ди­ти­ною в гу­цульській ро­дині Палійчуків.

    Двадцятою і ос­танньою бу­ла Ан­нич­ка. Не зна­ти, чи то вічний шум

    Черемошу і скар­ги гірських по­токів, що спов­ня­ли са­мот­ню ха­ту на ви­сокій ки­чері, чи сум чор­них сме­ре­ко­вих лісів ля­кав ди­ти­ну, тільки

    Іван все пла­кав, кри­чав по но­чах, по­га­но ріс і ди­вив­ся на не­ню та­ким гли­бо­ким, ста­ре­че ро­зум­ним зо­ром, що ма­ти в три­возі од­вер­та­ла од нього очі. Не раз во­на з ля­ком ду­ма­ла навіть, що то не від неї ди­ти­на.

    Не «со­ко­ти­ла­ся» ба­ба при зло­гах, не об­ку­ри­ла десь ха­ти, не засвіти­ла свічки - і хит­ра біси­ця встиг­ла обміня­ти її ди­ти­ну на своє бісе­ня. Ту­го рос­ла ди­ти­на, а все ж підрос­та­ла, і не стя­ми­лись навіть, як до­ве­ло­ся шить їй шта­ни. Але так са­мо бу­ла чуд­на. Ди­виться пе­ред се­бе, а ба­чить якесь да­ле­ке і не відо­ме ніко­му або без при­чи­ни кри­чить. Гачі на йо­му спа­да­ють, а во­но стоїть се­ред ха­ти, зап­лю­щи­ло очі, роз­зя­ви­ло ро­та і ве­ре­щить.

    Тоді ма­ти вий­ма­ла люльку з зубів і, за­мах­нув­шись на нього, лю­то гу­ка­ла:

    - Ігі на те­бе! Ти, обмінінни­ку. Щез би у озе­ро та в тріски!..

    І він ще­зав.

    Котивсь зе­ле­ни­ми ца­рин­ка­ми, ма­ленький і білий, на­че банька кульба­би, безст­раш­но за­би­рав­ся у тем­ний ліс, де гад­жу­ги ки­ва­ли над ним га­луз­ка­ми, як ведмідь ла­ба­ми.

    Звідси ди­вив­ся на го­ри, близькі й да­лекі вер­хи, що го­лубіли на небі, на сме­ре­кові чорні ліси з їх синім ди­хан­ням, на яс­ну зе­лень ца­ри­нок, що, мов дзер­ка­ла, бли­ща­ли в ра­мах де­рев. Під ним, в до­лині, кипів хо­лод­ний Че­ре­мош. По да­ле­ких гор­бах дріма­ли на сонці са­мотні оселі. Бу­ло так ти­хо і сум­но, чорні сме­ре­ки без­пе­рес­тан­ку спус­ка­ли сум свій в Че­ре­мош, а він ніс йо­го до­лом й оповідав.

    - Іва!.. Мо-ой! - гу­ка­ли на Іва­на од ха­ти, але він то­го не слу­хав, зби­рав ма­ли­ни, пу­кав з лис­точків, ро­бив свистілку або пи­щав у тра­вин­ку, на­ма­га­ючись вда­ва­ти го­ло­си птахів та всі ті згу­ки, що чув у лісі. Лед­ве помітний в лісовім зелі, зби­рав квітки і ко­си­чив ни­ми свою кре­са­ню (бриль), а уто­мив­шись, ля­гав десь під сіном, що сох­ло на ост­ри­вах, і співа­ли йо­му до сну та й бу­ди­ли йо­го своїм дзво­ном гірські по­то­ки.

    Коли Іва­нові ми­ну­ло сім літ, він вже ди­вив­ся на світ інак­ше. Він знав вже ба­га­то. Умів зна­хо­ди­ти помічне зілля - ода­лен, мат­ри­ган і підой­му, ро­зумів, про що канькає ка­ня, з чо­го повс­та­ла зо­зу­ля, і ко­ли оповідав про все те вдо­ма, ма­ти не­пев­но по­зи­ра­ла на нього: мо­же, во­но до нього го­во­рить? Знав, що на світі па­нує не­чис­та си­ла, що арідник (злий дух) пра­вить усім; що в лісах пов­но лісо­виків, які па­суть там свою мар­жин­ку:оленів, зайців і серн; що там блу­кає ве­се­лий чу­гай­стир, який за­раз про­сить стрічно­го в та­нець та роз­ди­рає няв­ки; що жи­ве в лісі го­лос со­ки­ри. Ви­ще, по без­вод­них да­ле­ких не­де­ях няв­ки роз­во­дять свої без­ко­нечні тан­ки, а по ске­лях хо­вається щез­ник.

    Міг би роз­ка­за­ти і про ру­са­лок, що гар­ної дни­ни ви­хо­дять з во­ди на бе­рег, щоб співа­ти пісень, ви­га­ду­ють бай­ки і мо­лит­ви, про по­то­пельників, які по за­ході сон­ця су­шать бліде тіло своє на ка­ме­нях в річці. Всякі злі ду­хи за­пов­ню­ють скелі, ліси, про­вал­ля, ха­ти й за­го­ро­ди та чи­га­ють на хрис­ти­яни­на або на мар­жи­ну, щоб зро­би­ти їм шко­ду. Не раз, про­ки­нув­шись уночі, се­ред во­ро­жої тиші, він тремтів, спов­не­ний жа­хом.

    Весь світ був як каз­ка, пов­на чу­дес, таємни­ча, ціка­ва й страш­на.

    Тепер він вже мав обов'язки - йо­го по­си­ла­ли пас­ти ко­ро­ви. Гнав в ліс своїх жов­та­ню та го­лу­ба­ню, і ко­ли во­ни по­то­па­ли в хви­лях лісо­вих трав та мо­ло­дих сме­ре­чок і вже звідти об­зи­ва­лись до нього, як з-під во­ди, туж­ли­вим дзво­ном своїх дзвінків, він сідав десь на узбіччі го­ри, вий­мав денцівку (сопілку) і виг­ра­вав не­мудрі пісні, яких нав­чив­ся од стар­ших. Од­нак та му­зи­ка не вдо­вольня­ла йо­го. З до­са­дою ки­дав денцівку і слу­хав інших ме­лодій, що жи­ли в ньому, не­ясні і нев­ло­вимі.

    Знизу підіймавсь до Іва­на і за­топ­лю­вав го­ри глу­хий гомін ріки, а в нього ка­пав од ча­су до ча­су про­зо­рий дзвін ко­локільця. З-за га­луз­ки сме­ре­ки виг­ля­да­ли за­жу­рені го­ри, на­поєні су­мом тіней од хмар, що все сти­ра­ли бліду усмішку ца­ри­нок. Го­ри щох­ви­ли­ни міня­ли свій настрій: ко­ли сміялась ца­рин­ка, хму­рив­ся ліс. І як труд­но бу­ло вди­ви­тись в те рух­ли­ве об­лич­чя гір, так труд­но бу­ло ди­тині спійма­ти хи­мер­ну ме­лодію пісні, що ви­лась, тріпа­ла крильця­ми ко­ло са­мо­го ву­ха і не да­ва­лась.

    Одного ра­зу він по­ки­нув свої ко­ро­ви і под­ря­павсь на са­мий грунь

    (верх). Лед­ве помітною стеж­кою підіймавсь ви­ще і ви­ще, поміж густі за­рослі блідої па­по­роті, ко­лю­чої ожи­ни й ма­ли­ни. Лег­ко пе­рес­ка­ку­вав з камінця на камінчик, пе­ре­ла­зив че­рез по­ва­лені де­ре­ва, про­ди­рав­ся крізь гілляч­ки кущів. За ним підіймав­ся з до­ли­ни вічний шум річки, рос­ли го­ри, і вже вста­вав на край­небі бла­кит­ний при­вид Чор­но­го­ри.

    Довгі пла­кучі тра­ви кри­ли те­пер бо­ки го­ри, дзвінки корів об­зи­ва­лись, як да­ле­ке зітхан­ня, все частіше по­па­да­лось ве­ли­ке каміння, що далі, на самім верш­ку, тво­ри­ло ха­ос по­ла­ма­них скель, спи­са­них ли­ша­ями, зду­ше­них у га­дю­чих обіймах корінням сме­рек. Під но­га­ми в Іва­на кож­дий камінь вкри­ва­ли ру­даві мхи, грубі, м'які, шов­кові. Теплі і ніжні, во­ни хо­ва­ли у собі по­зо­ло­че­ну сон­цем во­ду літніх дощів, м'яко вги­на­лись і обійма­ли но­гу, як пу­хо­ва по­душ­ка. Ку­че­ря­ва зе­лень го­гозів і афин за­пус­ти­ла своє коріння у глибінь мо­ху, а звер­ху сип­ну­ла ро­сою чер­во­них та синіх ягід.

    Тут Іван сів од­по­чи­ти.

    Ніжно дзвеніла над ним хвоя сме­рек, змішав­шись з шу­мом ріки, сон­це нал­ля­ло зло­том гли­бо­ку до­ли­ну, за­зе­ле­ни­ло тра­ви, десь ку­рив­ся синій ди­мок од ват­ри, з-за Ігри­ця ок­са­ми­то­вим гу­лом ко­тив­ся грім.

    Іван сидів і слу­хав, за­був­ши зовсім, що має дог­ля­да­ти ко­ро­ви.

    І ось рап­том в сій дзвінкій тиші по­чув він ти­ху му­зи­ку, яка так дов­го і нев­ло­ви­ме ви­лась круг йо­го ву­ха, що навіть справ­ля­ла му­ку!

    Застиглий і не­ру­хо­мий, ви­тяг­нув шию і з радісним нап­ру­жен­ням ло­вив див­ну ме­лодію пісні. Так лю­ди не гра­ли, він при­най­мні ніко­ли не чув. Але хто грав? Навк­ру­ги бу­ла пуст­ка, са­мотній ліс і не вид­но бу­ло жи­вої душі. Іван озир­нув­ся на­зад, на скелі,- і ска­менів. На ка­мені, вер­хи, сидів «той», щез­ник, скри­вив гост­ру борідку, наг­нув ріжки і, зап­лю­щив­ши очі, дув у фло­яру. «Не­ма моїх кіз… Не­ма моїх кіз…» - роз­ли­ва­лась жа­лем фло­яра. Та ось ріжки підня­лись вго­ру, що­ки на­ду­лись і розп­лю­щи­лись очі. «Є мої ко­зи… Є мої ко­зи…» - зас­ка­ка­ли радісно згу­ки, і Іван з жа­хом по­ба­чив, як, витк­нув­шись з-за га­лу­зок, зат­ряс­ли го­ло­ва­ми бо­ро­даті ца­пи.

    Він хтів тіка­ти - й не міг. Сидів при­ку­тий на місці і німо кри­чав од хо­лод­но­го жа­ху, а ко­ли врешті ви­до­був го­лос, щез­ник зви­нув­ся і про­пав рап­том у скелі, а ца­пи обер­ну­лись в коріння де­рев, по­ва­ле­них вітром.

    Іван гнав те­пер вниз, без тя­ми, на­осліп, рвав зрад­ливі обійми ожин, ла­мав сухі гілляч­ки, ко­тив­ся по слизьких мхах і з жа­хом чув, що за ним щось же­неться. На­решті впав. Скільки ле­жав, не пам'ятає.

    Прийшовши до се­бе і вздрівши знай­омі місця, він зас­по­коївся тро­хи. Зди­во­ва­ний, нас­лу­хав який­сь час. Пісня, зда­ва­лось, бриніла вже в ньому. Він вий­няв денцівку. Зра­зу йо­му не йшло, ме­лодія не да­ва­лась. По­чи­нав гра­ти спо­чат­ку, нап­ру­жу­вав пам'ять, ло­вив якісь згу­ки, і ко­ли врешті знай­шов, що віддав­на шу­кав, що не да­ва­ло йо­му спо­кою, і лісом поп­ли­ла чуд­на, не відо­ма ще пісня, радість всту­пи­ла у йо­го сер­це, зал­ля­ла сон­цем го­ри, ліс і тра­ву, зак­ле­котіла в по­то­ках, підня­ла но­ги в Іва­на, і він, пож­бур­нув­ши денцівку в тра­ву та взяв­шись у бо­ки зак­ру­жив­ся в танці. Пе­ре­би­рав но­га­ми, ста­вав лег­ко на пальці бив бо­си­ми п'ята­ми в зем­лю, щібав го­лубці, кру­тив­ся і присідав. «Є мої ко­зи… Є мої ко­зи…»- щось співа­ло у ньому. На со­нячній плямі по­лян­ки, що зак­ра­лась в пох­му­ре царст­во сме­рек, ска­кав біленький хлоп­чик, не­мов ме­те­лик пур­хав зі стеб­ла на стеб­ли­ну, а обидві ко­ро­ви

    - жовтаня і го­лу­ба­ня, про­су­нув­ши го­ло­ви ме­жи га­луз­ки, привітно ди­ви­лись на нього, жу­ючи жуй­ку, та зрідка дзво­ни­ли йо­му до тан­цю.

    Так знай­шов він у лісі те, чо­го шу­кав.

    Вдома, в ро­дині, Іван час­то був свідком нес­по­кою і го­ря. За йо­го пам'яті вже двічі ко­ло їх ха­ти трембіта­ла трембіта оповіща­ючи го­рам

    і до­лам про смерть: раз, ко­ли бра­та Олек­су роз­ду­ши­ло де­ре­во в лісі, а вдру­ге, ко­ли браччік Ва­силь, фай­ний ве­се­лий легінь, за­ги­нув у бійці з во­ро­жим ро­дом, посіче­ний топірця­ми. Се бу­ла ста­ра во­рож­не­ча між

    їхнім ро­дом і ро­дом Гу­те­нюків. Хоч всі в ро­дині кипіли злістю й зав­зят­тям на той ди­явольський рід, але ніхто не міг док­лад­но роз­ка­за­ти Іва­нові, звідки пішла во­рож­не­ча. Він теж горів ба­жан­ням помс­ти­тись і ха­павсь за та­то­ву барт­ку, важ­ку ще для нього, го­то­вий ки­ну­тись в бій.

    То бай­ка, що Іван був дев'ятнад­ця­тий в батька, а Ан­нич­ка двад­ця­та, їхня ро­ди­на бу­ла не­ве­ли­ка: ста­рині двоє та п'яте­ро дітей.

    Решта п'ятнад­цять спо­чи­ло на цвин­тарі біля цер­ковці.

    Всі во­ни бу­ли бо­гомільні, лю­би­ли хо­ди­ти до церк­ви, і особ­ли­во на храм. Там мож­на по­ба­чи­тись бу­ло з да­ле­ким ро­дом, що осівся по око­лишніх се­лах, та й трап­ля­лась на­го­да од­дя­чить Гу­те­ню­кам за смерть Ва­си­ле­ву та за ту кров, що не раз чю­ри­ла з Палійчуків.

    Витягалось най­кра­ще лудіння (оде­жа), нові кра­ше­ниці, пи­сані кеп­тарі, че­ре­си і табівки, ба­га­то на­би­вані цвя­хом, дро­тяні за­пас­ки, чер­лені хуст­ки шов­кові і навіть пиш­на та білосніжна гуг­ля, яку ма­ти обе­реж­но нес­ла на ціпку че­рез пле­че. Іван теж дістав но­ву кре­са­ню і дов­гу дзьобню, що би­ла йо­го по но­гах.

    Сідлались коні, і су­точ­ка­ми зе­ле­ним вер­хом ішов пиш­ний похід та за­ко­си­чу­вав плай гей­би чер­во­ним ма­ком.

    По го­рах, до­ла­ми й вер­ха­ми, тяг­ли­ся свя­точ­но приб­рані лю­ди.

    Зелена ота­ва ца­ри­нок розцвіта­ла­ся рап­том, вздовж Че­ре­мо­шу плив різно­барв­ний потік, а десь ви­со­ко, на чор­но­му за­пи­налі сме­ре­ко­вих лісів, жа­ром горів під ранішнім сон­цем чер­во­ний да­шок гу­цульсько­го па­ра­со­ля.

    Незабаром Іван по­ба­чив стрічу во­ро­жих родів.

    Вони вже вер­та­ли з хра­му, та­то був тро­хи на­пи­тиц. Рап­том на ву­зенькій до­розі, між ске­лею і Че­ре­мо­шем, зро­бив­ся тиск. Во­зи, кінні

    і піші, чо­ловіки й жінки - спи­ни­лись і зби­лись в ку­пу. В лю­то­му гвалті, що звіявсь од­ра­зу, як ви­хор, невідо­мо од чо­го, заб­ли­ща­ли залізні барт­ки та зас­ка­ка­ли пе­ред са­мим об­лич­чям. Як кремінь і кри­ця, стя­лись ро­ди - Гу­те­ню­ки з Палійчу­ка­ми, і пер­ше ніж Іван встиг розібра­ти, про що їм йдеться, та­то роз­мах­нув барт­ку і вда­рив пла­зом ко­мусь по чолі, з яко­го бриз­ну­ла кров, зал­ля­ла ли­це, со­роч­ку та пиш­ний кеп­тар. Йой­кну­ла че­лядь, ки­ну­лась од­тя­га­ти, а вже лю­ди­на з ли­цем чер­во­ним, як йо­го гачі, тя­ла барт­кою во­ро­га в го­ло­ву, і по­хит­нув­ся Іванів та­то, як підтя­та сме­ре­ка. Іван ки­нув­ся в бійку. Не пам'ятав, що ро­бить. Щось підня­ло йо­го. Але до­рослі по­то­ло­чи­ли йо­му но­ги, і він не міг про­тис­ну­тись ту­ди, де би­лись. Все ще га­ря­чий, роз'юше­ний злістю, він нас­ко­чив з роз­го­ну на ма­леньке дівча, що тряс­лось з жа­ху біля са­мо­го во­за. Ага! Се, пев­но, Гу­те­ню­ко­ва дівка! І, не ду­мав­ши дов­го, уда­рив її в ли­це. Во­на скри­ви­лась, при­ту­ли­ла ру­ка­ми до гру­дей со­роч­ку і по­ча­ла тіка­ти. Іван зло­вив її ко­ло ріки, шарп­нув за па­зу­ху і роз­дер. Звідти впа­ли на зем­лю нові кісни­ки, а дівчин­ка з кри­ком ки­ну­лась їх за­хи­ща­ти. Але він ви­дер і ки­нув у во­ду.

    Тоді дівчин­ка, зігну­та вся, по­ди­ви­лась на нього спідло­ба якимсь гли­бо­ким зо­ром чор­них ма­то­вих очей і спокійно ска­за­ла:

    - Нічьо… В ме­не є другі… май ліпші.

    Вона на­че йо­го потіша­ла.

    Здивований лагідним то­ном, хло­пець мов­чав.

    - Мені не­ня ку­пи­ла но­ву за­пас­ку… і пос­то­ли… і ме­ре­жані кап­чурі…

    і…

    Він все ще не знав, що ска­за­ти.

    - Я си обую фай­но та й бу­ду дівка… Тоді йо­му заздрісно ста­ло.

    - А я вже вмію гра­ти в денцівку.

    - Наш Федір зро­бив си та­ку фай­ну фло­яру… та й як зай­грає…

    Іван на­дув­ся.

    - Я вже щез­ни­ка ба­чив.

    Вона ней­мовірно по­ди­ви­лась на нього.

    - А на­що ж ти б'єш си?

    - А ти на­шо ко­ло во­за сто­яла? Во­на по­ду­ма­ла тро­хи, не зна­ючи, що од­повісти, і по­ча­ла шу­кать щось за па­зу­хою.

    Витягла врешті дов­гий цу­ке­рок.

    - Ади!

    Половину вку­си­ла, а дру­гу по­важ­ним, пов­ним довір'я ру­хом по­да­ла йо­му.

    - На!

    Він за­ва­гав­ся, але узяв.

    Тепер во­ни вже сиділи ря­доч­ком, за­був­ши про ве­реск бійки й сер­ди­тий шум річки, а во­на оповіда­ла йо­му, що зветься Марічка, що па­се вже дроб'єта (вівці), що якась Мар­ци­но­ва - сліпа на од­но око - пок­ра­ла у них му­ку… і та­ке інше, обом ціка­ве, близьке і зро­зуміле, а пог­ляд її чор­них ма­то­вих очей м'яко по­ри­нав у Іва­но­ве сер­це…

    І втретє зат­рембіта­ла трембіта про смерть в са­мотній хаті на ви­сокій ки­чері: дру­го­го дня по бійці по­мер ста­рий Палійчук.

    Тяжкі ча­си нас­та­ли в ро­дині Іва­на по смерті газ­ди. Загнізди­лось без­лад­дя, спли­ва­ли га­раз­ди, про­да­ва­лись ца­рин­ки од­на по одній, і мар­жи­на десь та­ну­ла так, як по го­рах вес­ною сніги.

    Але в Іва­новій пам'яті та­то­ва смерть не так дов­го жи­ла, як знай­омість з дівчам, що, скривд­же­не ним без­не­вин­но, пов­ним довір'я ру­хом по­да­ло йо­му по­ло­ви­ну цу­кер­ка. В йо­го давній і безп­ри­чин­ний сму­ток вли­лась но­ва течійка. Во­на несвідо­мо тяг­ла йо­го в го­ри, но­си­ла по сусідніх ки­че­рах, лісах і до­ли­нах, де б він міг стріти

    Марічку. І він стрівся на­решті з нею: пас­ла яг­ня­та.

    Марічка йо­го прий­ня­ла, як би дав­но сподіва­лась: він бу­де з нею пас­ти овеч­ки. А й справді! Не­хай жов­та­ня та го­лу­ба­ня для се­бе б'ють в ко­локільці та виріку­ють в лісі, а він йме пас­ти її яг­ня­та.

    І як во­ни пас­ли!

    Білі яр­ки, збив­шись у хо­ло­док під сме­ре­ку, ди­ви­лись дур­ни­ми очи­ма, як ка­ча­лись по мхах двоє дітей, дзво­ня­чи в тиші мо­ло­дим сміхом. Вто­мив­шись, во­ни за­би­ра­лись на біле каміння і ляч­но за­зи­ра­ли звідти у прірву, з якої стрімко підіймав­ся у не­бо чор­ний при­вид го­ри і ди­хав син­ню, що не хтіла та­нуть на сонці. В щілині поміж го­ра­ми летів в до­ли­ну потік і тряс по каміннях си­вою бо­ро­дою.

    Так бу­ло теп­ло, са­мотньо і ляч­но у віковічній тиші, яку беріг ліс, що діти чу­ли влас­не ди­хан­ня. Але ву­хо упер­то ло­ви­ло і побільша­ло до най­більших розмірів уся­кий згук, що му­сив жить в лісі, і їм ча­сом зда­ва­лось, що во­ни чу­ють чийсь хід по­тай­ний, глу­хе гу­пан­ня бар­ди, хе­кан­ня втом­ле­них гру­дей.

    - Чуєш, Іва? - ше­потіла Марічка.

    - Чому б не мав чу­ти? А чую.

    Вони обоє зна­ли, що то бро­дить по лісі не­ви­ди­ма со­ки­ра, гу­па об де­ре­ва і хе­ка з втом­ле­них гру­дей.

    Ляк про­га­няв їх звідти в до­ли­ну, де потік плив спокійніше. Во­ни ро­би­ли собі кур­ба­ло у по­тоці, гли­бо­ке місце, і, роз­дяг­тись, бов­та­лись в нім, як двоє лісних звірят, що не зна­ють, що та­ке со­ром. Сон­це спо­чи­ва­ло на їх яснім во­лоссі і би­ло в очі, а льодо­ва во­да по­то­ку щи­па­ла тіло.

    Марічка пер­ша змер­за­ла і пус­ка­ла­ся бігти.

    - Стій,- гу­кав на неї Іван,- звідки ти?

    - З Я-вор-ро­ва,- цо­котіла зу­ба­ми си­ня Марічка.

    - А чия ти?

    - Ковальова.

    - Бувай здо­ро­ва, Ко­вальова! - щи­пав її Іван і пус­кавсь до­га­ня­ти, аж по­ки по­том­лені, але загріті, не па­да­ли на тра­ву.

    В тихім плесі потічка, над яким горів царівник со­няч­ним світом та синів ла­буш­тан низ­кою че­ре­вичків, жалібно кум­ка­ли жа­би.

    Іван на­хи­ляв­ся по­над по­то­ком і пи­тав жа­бу:

    - Кума-кума, шо-с ва­ри­ла?

    - Бурак - борщ. Бу­рак - борщ. Бу­рак - борщ…- крек­та­ла Марічка…

    - Бураки-ки-ки!.. Бу­ра­ки-ки-ки! Бу­ра­ки-ки-ки! - ве­ре­ща­ли обоє, зап­лю­щив­ши очі, аж жа­би зди­во­ва­но мовк­ли.

    І так во­ни пас­ли, що не раз роз­гу­би­ли овеч­ки.

    Коли во­ни стар­ши­ми ста­ли, за­ба­ви бу­ли вже інші.

    Тепер Іван був уже легінь, струн­кий і міцний, як смерічка, мас­тив ку­чері мас­лом, но­сив ши­ро­кий че­рес і пиш­ну кре­са­ню. Марічка теж вже хо­ди­ла у заплітках, а се зна­чи­ти ма­ло, що во­на вже го­то­ва й відда­тись. Не пас­ли більше вкупі яг­ня­та і стріча­лись лиш в свя­то або в неділю. Схо­ди­лись ко­ло церк­ви або десь в лісі, щоб ста­ри­ня не зна­ла, як ко­ха­ються діти во­ро­жих родів. Марічка лю­би­ла, ко­ли він грав на фло­яру. За­ду­ма­ний все, встром­ляв очі ку­дись по­за го­ри, не­на­че видів, чо­го не ба­чи­ли другі, прик­ла­дав ме­ре­жа­ну дуд­ку до пов­них уст, і чуд­на пісня, якої ніхто не грав, ти­хо спа­да­ла на зе­ле­ну ота­ву ца­ри­нок, де вигідно пос­ла­ли свої тіні сме­ре­ки. Хо­лод­но бу­ло і мо­роз йшов по­за шку­ру, ко­ли виліта­ли перші свис­тячі згу­ки. На­че зи­ми ле­жа­ли по мерт­вих го­рах. Та ось з-за го­ри встає вже бог-сон­це і вкла­дає свою го­ло­ву в зем­лю. Зру­ши­лись зи­ми, збу­ди­лись во­ди, і задз­веніла зем­ля од співу по­токів. Роз­си­па­лось сон­це пи­лом квіток, лег­ким хо­дом ідуть по ца­рин­ках няв­ки, а під но­га­ми у них зе­леніє пер­ша тра­ва. Зе­ле­ним ду­хом дих­ну­ли сме­ре­ки, зе­ле­ним сміхом засміяли­ся тра­ви, на всьому світі тільки дві бар­ви: в зе­леній - зем­ля, в бла­китній - не­бо…

    А до­лом Че­ре­мош мчить, же­не зе­ле­ну кров гір, нес­покійну й шум­ли­ву…

    Трембіта!.. Ту­ру-рай-ра… Ту­ру-рай-ра…

    Заграло сер­це у вівчарів, заб­ле­яли вівці, учув­ши па­шу… Шу­мить шва­ром по­ло­ни­на хо­лод­на, а з ди­ких ломів, з гай­на, встає на задні ла­би ведмідь, про­бує го­лос і вже ба­чить зас­па­ним оком свою по­жи­ву.

    Б'ють пло­ви вес­няні, ри­чать гро­мом гірські вер­хи - і дух зло­го хо­ло­дом віє од Чор­но­го­ри… а тут рап­том з'являється сон­це - пра­ве бо­же ли­це - і вже дзво­нить у ко­си, що кла­дуть сіно в поліг. З го­ри на го­ру, з по­точ­ка в по­то­чок пур­ха ко­ло­мий­ка, та­ка ле­генька, про­зо­ра, що чуєш, як од неї за пле­чи­ма тріпа­ють крильця…

    

    Он прибігла з по­ло­нин­ки Білая овеч­ка - Люб­лю те­бе, фай­на люб­ко, Та й твої сло­веч­ка…

    

    Тихо дзво­нить хвоя сме­рек, ти­хо шеп­чуть ліси хо­лодні сни літньої ночі, пла­чуть дзвінки ко­ров, і го­ри без­пе­рес­тан­ку спус­ка­ють сум свій в по­то­ки.

    3 лус­ко­том й зой­ком ле­тить десь в до­ли­ну зру­ба­не де­ре­во І лісі, аж го­ри одвітно зітха­ють,- і зно­ву пла­че трембіта. Те йер вже на смерть…

    Спочив хтось навіки по тяжкій праці. За­ку­ва­ла зо­зу­ленька та й ко­ло

    Менчила… от те­пер вже співа­ноч­ка ко­мусь си скінчи­ла…

    Марічка об­зи­ва­лась на гру фло­яри, як са­мич­ка до ди­ко­го го­лу­ба,- співан­ка­ми. Во­на їх зна­ла безліч. Звідки во­ни з'явля­лись - не мог­ла б роз­ка­за­ти. Во­ни, здається, гой­да­ли­ся з нею ще в ко­лисці, хлю­па­лись у ку­пелі, ро­ди­лись у її гру­дях, як схо­дять квітки са­мосійні по сіно­жа­тях, як сме­ре­ки рос­туть в го­рах. На що б око не впа­ло, що б не ста­лось на світі: чи про­па­ла овеч­ка, по­лю­бив леґінь, зра­ди­ла дівка, зас­лаб­ла ко­ро­ва, за­шуміла сме­ре­ка - все ви­ли­ва­лось у пісню, лег­ку і прос­ту, як ті го­ри в їх давнім, первіснім житті.

    Марічка і са­ма вміла скла­да­ти пісні. Си­дя­чи на землі, по­руч з

    Іваном, во­на обійма­ла свої коліна і по­ти­ху гой­да­ла­ся в такт. Її круглі лит­ки, опа­лені сон­цем і од коліна голі до чер­во­них онучів, чорніли під по­лою со­роч­ки, а повні гу­би ми­ло ла­ма­лись, ко­ли во­на по­чи­на­ла:

    

    Зозулька ми за­ку­ва­ла си­ва та ма­ленька. На все се­ло іскла­де­на пісенька но­венька…

    

    Маріччина пісня оповіда­ла всім доб­ре знай­ому подію, ще свіжу: як зча­ру­ва­ла Андрія Па­рас­ка, як він вми­рав од то­го та нав­чав не лю­би­ти чужі мо­ло­диці. Або про го­ре ма­тері, якої син за­ги­нув у лісі, при­ду­ше­ний де­ре­вом. Пісні бу­ли сумні, прості і ревні, аж кра­яли сер­це. Во­на їх зви­чай­но кінча­ла:

    

    Ой ку­ва­ла ми зо­зулька та й ко­ло потічка. А хто ісклав співа­ноч­ку? Йван­ко­ва

    Марічка.

    

    Вона дав­но вже бу­ла Іван­ко­ва, ще з три­над­ця­ти літ. Що ж в то­му див­но­го бу­ло? Па­су­чи вівці, ба­чи­ла час­то, як цап пер­чить ко­зу або ба­ран ва­лує вівці,- все бу­ло так прос­то, при­род­но, відко­ли світ світом, що жад­на не­чис­та дум­ка не засміти­ла їй сер­ця. Прав­да, ко­зи та вівці ста­ють од то­го кітні, але лю­дям по­ма­гає во­рож­ка. Марічка не бо­ялась нічо­го. За по­ясом, на голім тілі, во­на но­си­ла час­ник, над яким по­шеп­та­ла во­рож­ка, їй ніщо те­пер не заш­ко­дить. На згад­ку про се

    Марічка лу­ка­во осміха­лась до се­бе і обійма­ла Іва­на за шию:

    - Любчику Іван­ку! Ци бу­де­мо в парі усе?

    - Єк бог даст, моє со­ло­даш­ко.

    - Ой ні! Ве­ли­ку пізьму має у серці ста­ри­ня на­ша. Не на­бу­ти­ся нам.

    Тоді йо­го очі темніли і груз топірець в зем­лю.

    - Я не тре­бую їхнею зго­дою. Най що хотє роб'є, а ти бу­деш моєю.

    Ой мой-мой! Шо ти го­во­риш…

    - Шо чуєш, душ­ко.

    І на­че на злість ста­рині він на тан­цях ви­ма­ху­вав дівкою так, що аж пос­то­ли розсіда­лись.

    Однак не все так скла­да­лось, як ду­мав Іван. Газдівство йо­го руй­ну­ва­лось, вже не бу­ло ко­ло чо­го усім ро­би­ти і тре­ба бу­ло йти в най­ми.

    Жура гриз­ла Іва­на.

    - Мушу йти в по­ло­ни­ну, Марічко,- су­му­вав він заз­да­легідь.

    - Шо ж, йди, Іван­ку,- покірно об­зи­ва­лась Марічка.- Та­ка нам до­ля су­ди­лась…

    І во­на співан­ка­ми ко­си­чи­ла їх роз­лу­чен­ня, їй бу­ло жал­ко, що на­дов­го пе­рер­вуться їхні стрічі в ти­хо­му лісі. Обійма­ла за шию Іва­на та, ту­ля­чи до йо­го ли­ця біля­ву го­лов­ку, сти­ха співа­ла йо­му над ву­хом:

    

    Ізгадай мні, мій ми­ленький, Два ра­зи на дни­ну, А я те­бе ізга­даю Сім раз на го­ди­ну.

    

    - Ізгадаєш?

    - Ізгадаю, Марічко.

    - Нічьо! - потіша­ла во­на йо­го.- Ти меш, са­ра­ко, вівча­ри­ти, я му сіно ро­би­ти. Вилізу на ко­пи­цу та й си по­див­лю в го­ри на по­ло­нин­ку, а ти мені зат­рембітай… Мо­же, по­чую. Як муть мря­ки сіда­ти на го­ри, я ся­ду та й си зап­ла­чу, що не вид­но, де про­бу­ває ми­лий. А як в по­го­жу нічку за­зоріє не­бо, я му ди­ви­тись, кот­ра зірка над по­ло­нин­ков - то­ту ба­чить Іван­ко…

    Тільки співа­ти за­ли­шу…

    - Чьому? Співай, Марічко, не втра­чай ве­се­лості свої, я си хут­ко по­вер­ну.

    Але во­на тільки сум­но го­ло­вою хи­та­ла.

    

    Співаночки мої милі, Де я вас подію? Хіба я вас, співа­ноч­ки, Го­ра­ми посію,-  стиха обізва­лась до нього Марічка.

    

    Гой ви ме­те, співа­ноч­ки, Го­ра­ми співа­ти, Я си бу­ду, мо­ло­денька, Сльоза­ми вми­ва­ти.

    

    Марічка зітхну­ла і ще сумніше до­да­ла:

    

    Ой як бу­де доб­ра до­ля, Я вас поз­би­раю, А як бу­де ли­ха до­ля, Я вас за­не­хаю…

    

    - Отак і мені… Мо­же, і за­не­хаю…

    Іван слу­хав то­ненький діво­чий го­лос і ду­мав, що во­на дав­но вже засіяла го­ри співан­ка­ми своїми, що їх співа­ють ліси й сіно­жаті, груні й по­ло­ни­ни, дзво­нять по­то­ки і виспівує сон­це… Але прий­де по­ра, він по­вер­не до неї, і во­на знов поз­би­рає співан­ки, щоб бу­ло од­буть чим весілля…

    

***

    

    Теплим вес­ня­ним ран­ком Іван ішов в по­ло­ни­ну. Ліси ще ди­ха­ли хо­лод­ка­ми, гірські во­ди шуміли на ско­ках, а плай радісно підіймав­ся уго­ру поміж во­рин­ням. Хоч йо­му тяж­ко бу­ло по­ки­да­ти Марічку, а про­те сон­це і та шум­ли­ва зе­ле­на во­ля, що підпи­ра­ла вер­ха­ми не­бо, вли­ва­ли в нього бадьорість. Він лег­ко стри­бав з ка­ме­ня на камінь, на­че гірський потік, і вітав стрічних, аби тільки по­чу­ти свій го­лос:

    - Слава Ісу­су!

    - Навіки сла­ва.

    По да­ле­ких гор­бах са­мотіли тихі гу­цульські осед­ки, виш­неві од сме­ре­ко­во­го ди­му, яким про­ку­ри­лись, гострі даш­ки обо­рогів з за­паш­ним сіном, а в до­лині ку­че­ря­вий Че­ре­мош сер­ди­то поб­лис­ку­вав си­ви­ною та світив попід скелі не­доб­рим зе­ле­ним вог­нем. Пе­ре­хо­дя­чи потік за по­то­ком, ми­на­ючи хмурі ліси, де ози­ва­лась ча­сом дзвінком ко­ро­ва або біли­ця си­па­ла вниз під сме­ре­ку об'їдки ши­шок, Іван підіймав­ся все ви­ще. Сон­це по­чи­на­ло пек­ти, і кам'янис­та доріжка му­ли­ла но­ги. Те­пер вже ха­ти по­па­да­ли­ся рідше. Че­ре­мош прос­тяг­ся в до­лині, як срібна нит­ка, і шум йо­го сю­ди не до­хо­див. Ліси ус­ту­па­ли місце гірським сіно­жа­тям, м'яким і пов­ним. Іван брів се­ред них, як по озе­рах квіток, на­ги­на­ючись ча­сом, щоб за­ко­си­чить кре­са­ню жмут­ком чер­во­ної грані або блідим вінком невістульки. Вниз за­па­да­ли­ся бо­ки го­ри у гли­бокі чорні ізво­ри, звідки ро­ди­лись хо­лодні по­то­ки, ку­ди не сту­па­ла людська но­га, де пле­кав­ся тільки бу­рий ведмідь, страш­ний во­рог мар­жи­ни - «вуй­ко». Во­да по­па­да­ла­ся рідше. За­те як при­па­дав він до неї, ко­ли зна­хо­див потік, той хо­лод­ний криш­таль, що оми­вав десь жовті корні сме­рек і аж сю­ди при­но­сив гомін лісів! Ко­ло та­ко­го по­точ­ка якась доб­ра ду­ша ли­ша­ла гор­нят­ко або ко­но­воч­ку гус­лян­ки.

    А стеж­ка ве­ла все далі, ку­дись у ло­ми, де гни­ли од­на на одній голі ко­лючі сме­ре­ки, без ко­ри й хвої, як кістя­ки. Пус­то і ди­ко бу­ло на тих лісо­вих кла­до­ви­щах, за­бу­тих бо­гом й людьми, де лиш го­ту­ри гутіли та ви­лись га­дю­ки. Тут бу­ла ти­ша, ве­ли­кий спокій при­ро­ди, строгість і сум. За пле­чи­ма в Іва­на рос­лив­же го­ри і го­лубіли уда­лині. Орел здіймав­ся з кам'яних шпиць, бла­гос­лов­ля­ючи їх ши­ро­ким роз­ма­хом крил, чу­лось хо­лод­не по­ло­нинське ди­хан­ня, і роз­рос­та­лось не­бо.

    Замість лісів те­пер слав­ся зем­лею же­реп, чор­ний ки­лим пов­зу­чих сме­рек, в яко­му плу­та­лись но­ги, і мхи одя­га­ли камінь зе­ле­ним шов­ком. Да­лекі го­ри одк­ри­ва­ли один за од­ним свої вер­хи, ви­ги­на­ли хреб­ти, вста­ва­ли, як хвилі в синьому морі. Зда­ва­лось, морські бу­ру­ни зас­тиг­ли са­ме в ту мить, ко­ли бу­ря підня­ла їх з дна, щоб ки­нуть на зем­лю та зал­лять світ. Вже синіми хма­ра­ми підпи­ра­ли край-не­бо бу­ко­винські вер­хи, опо­ви­лись бла­кит­тю близькі Си­ниці, Дземб­ро­ня і

    Біла Ко­би­ла, ку­рив­ся Ігрець, ко­ло­ла не­бо гост­рим шпи­лем Го­вер­ля, і

    Чорногора важ­ким своїм тілом да­ви­ла зем­лю.

    Полонина! Він вже сто­яв на ній, на сій ви­сокій луці, вкритій гус­тою тра­вою. Бла­кит­не мо­ре збу­ре­них гір об­ля­ло Іва­на ши­ро­ким ко­лом, і зда­ва­лось, що ті без­ко­нечні сині ва­ли та­ки ідуть на нього, го­тові впас­ти до ніг.

    Вітер, гост­рий, як на­то­че­на барт­ка, бив йо­му в гру­ди, йо­го ди­хан­ня в од­но зли­ва­лось із ди­хан­ням гір, і гордість об­ня­ла Іва­но­ву ду­шу. Він хотів крик­нуть на всі ле­гені, щоб лу­на по­ко­ти­лась з го­ри на го­ру, аж до край­не­ба, щоб за­хи­та­ти мо­ре верхів, але рап­том по­чув, що йо­го го­лос про­пав би у сих прос­то­рах, як ко­ма­ри­ний писк… Тре­ба бу­ло спіши­ти.

    За горб­ком, у до­линці, де вітер не так дош­ку­ляв, він знай­шов стаю, за­коп­че­ну ди­мом. Діра у стінці для ди­му чорніла хо­лод­ним от­во­ром. За­го­ро­ди на вівці сто­яли по­рожні, і вівчарі по­ра­лись там, щоб бу­ло де но­чу­ва­ти при вівцях. Ва­таг за­ня­тий був до­бу­ван­ням жи­во­го вог­ню.

    Заклавши в одвірки скал­ку, двоє лю­дей пе­ре­тя­га­ли ремінь, від чо­го скал­ка кру­ти­лась й скрипіла.

    - Слава Ісу­су! - привітав­ся Іван.

    Але йо­му нічо­го не од­повіли.

    Так са­мо фур­ка­ла скал­ка, і двоє лю­дей, скуп­лені й строгі, тим са­мим ру­хом пе­ре­тя­га­ли ремінь. Скал­ка по­чи­на­ла ку­ри­тись, і ско­ро ма­ленький вог­ник вис­ко­чив з неї та за­па­лав з обох кінців. Ва­таг по­бож­но підняв во­гонь і встро­мив в ват­ру, зло­же­ну ко­ло две­рей.

    - Навіки сла­ва! - обер­нув­ся він до Іва­на.- Те­пер маєм жи­вий во­гонь, а до­ки ме він горіти, ні звір, ні си­ла не­чис­та не озьме­ся мар­жи­ни та й нас, ир­ще­них…

    І завів Іва­на до стаї, де од по­рожніх бер­бе­ниць, пу­тин та го­лих ла­виць йшов за­пах пуст­ки.

    - Завтра при­же­нуть нам худібку, ко­ли б до­поміг пан-біг усю лю­дям відда­ти,- обізвавсь ва­таг і роз­повів, що Іван має ро­би­ти.

    Щось бу­ло спокійне, навіть ве­лич­не в мові та в ру­хах по­ло­нинсько­го газ­ди.

    - Мико!.. - гук­нув він у двері.- А розк­ла­ди бор­ше ват­ру у стаї…

    Тонкий ку­че­ря­вий Ми­ко­ла, з пов­ним жіно­чим об­лич­чям, вніс в стаю во­гонь.

    - Ти ж хто, браччіку, бу­деш - вівчар? - заціка­вивсь Іван.

    - Ні, я спу­зар,- одк­рив зу­би Ми­ко­ла,- маю пильну­вать ват­ри, аби не згас­ла че­рез все літо, то бу­ла б біда!..- Він навіть з жа­хом озир­нув­ся нав­ко­ло.- Та й піти до по­то­ку во­ди, та й у ліс дров…

    Тим ча­сом ват­ра роз­го­ра­лась на по­ло­нині. Пов­ним по­ва­ги ру­хом, як давній жрець, підки­дав ва­таг до неї сухі сме­ре­ки та свіжу хвою, і синій дим лег­ко здіймав­ся над нею, а далі, ки­ну­тий вітром, за­чеп­ляв­ся за го­ри, пе­ре­ти­нав чор­ну сму­гу лісів та сте­лив­ся по да­ле­ких бла­кит­них вер­хах.

    Полонина по­чи­на­ла своє жит­тя жи­вим нев­га­си­мим вог­нем, що мав

    її бо­ро­ни­ти од всього ли­хо­го. І, на­че зна­ючи се, во­гонь вивсь гор­до своїм га­дю­чим тілом та ди­хав усе но­ви­ми клу­ба­ми ди­му.

    Чотири сильних вівчар­ки, пок­лав­ши в тра­ву свої ко­жу­хи, ди­ви­лись за­дум­ли­во в го­ри, го­тові в од­ну хви­ли­ну ско­чить на но­ги, по­ка­зать зу­би та наїжи­ти шерсть.

    День уже гас. Го­ри міня­ли своє бла­кит­не уб­ран­ня на ро­жеві з зо­ло­том ри­зи.

    Микола кли­кав ве­че­рять.

    Тоді зійшлись до стаї всі вівчарі і сіли біля жи­во­го вог­ню, щоб в мир­ності з'їсти свою пер­шу по­ло­нинську ку­ле­шу…

    

***

    

    Яка ж то­та по­ло­нин­ка по­весні ве­се­ла, як овеч­ки у ню ідуть із кож­но­го се­ла!..

    Високий ва­таг, на­че дух по­ло­ни­ни, об­хо­дить з вог­нем стоїще.

    Обличчя в нього по­важ­не, як у жер­ця, но­ги сту­па­ють твер­до й ши­ро­ко, а дим з го­ло­веш­ки фур­ка за ним кри­ла­тим змієм. На во­ро­тях стоїща, ку­ди ма­ють пе­ре­хо­ди­ти вівці, ва­таг ки­да во­гонь, а сам нас­лу­хає. Він чує хід по­ло­нинський не тільки ву­хом. Він сер­цем чує, як з гли­бо­ких до­лин, де кип­лять ріки та рвуть бе­ре­ги, з ти­хих осель і ца­ри­нок ко­титься вго­ру, на пок­лик вес­ни, жи­ва хви­ля худібки, і під но­га­ми її ра­до зітхає зем­ля. Він чує да­ле­ке ди­хан­ня ота­ри, ри­чан­ня корів і лед­ве вло­ви­мий го­лос пісень. А ко­ли врешті по­ка­за­ли­ся лю­ди і підня­ли уго­ру довгі трембіти, по­зо­ло­чені сон­цем, щоб привітать по­ло­ни­ну се­ред синіх верхів, ко­ли заб­ле­яли вівці і шум­ли­вим по­то­ком зал­ля­ли всі за­го­ро­ди, ва­таг впав на коліна та підняв ру­ки до не­ба. За ним схи­ли­лись до мо­лит­ви вівчарі й лю­ди, що приг­на­ли мар­жи­ну.

    Вони про­ха­ли у бо­га, щоб вівця ма­ла га­ря­че сер­це, як га­ря­чий во­гонь, який пе­рес­ту­па­ла, щоб гос­подь ми­ло­серд­ний зас­ту­пив хрис­ти­янську худібку на ро­сах, на во­дах, на всіх пе­ре­хо­дах од вся­ко­го ли­ха, звіра й при­пад­ку. Як до­поміг бог зібра­ти худібку до­ку­пи, щоб так до­поміг усю лю­дям відда­ти…

    Ласкаво слу­ха­ло не­бо прос­то­сер­деч­ну мо­лит­ву, доб­ро­душ­но хму­рив­ся Бес­кид, а вітер, проліта­ючи далі, ста­ран­но вичісу­вав тра­ви на по­ло­нині, як ма­ти ди­тя­чу го­лов­ку…

    

***

    

    Полонинко, вер­хо­вин­ко, чим-єсь так згорділа, чи не ти­ми овеч­ка­ми, що-сь тільки уздріла?

    - Гісь! Гісь! - підга­няє зза­ду вівчар. Вівці ліни­во зги на­ють коліна, трем­тять на тон­ких ніжках і тру­сять вов­ну.- Гісь! Гісь!..- Голі мор­ди, з ста­ре­чим ви­ра­зом за­ну­ди, одк­ри­ва­ють сли­няві гу­би, щоб пос­кар­жи­тись боз­на-ко­му. «Бе-е… Ме-е…» Два вівчарі ве­дуть пе­ред.

    Червоні гачі мірно роз­ти­на­ють повітря, од ру­ху ки­ває на ході за кре­са­нею квітка.- Бир-бир!..- Вівчар­ки ню­ха­ють вітер і од­ним оком ско­са пог­ля­да­ють на вівці, чи все в по­ряд­ку. Треться вов­на об вов­ну, біла об чор­ну, хви­лю­ють пух­наті хреб­ти, як дрібні в озері хвилі, і драгліє ота­ра.- Птруа… птруа!..- Гор­ля­ний пок­лик все на­вер­тає крайніх в ота­ру, три­має повідь у бе­ре­гах. Го­ри го­лубіють нав­ко­ло, як мо­ре, вітер гро­ма­дить на небі хма­ри. Трем­тять ку­че­ряві овечі хвос­ти, а го­ло­ви всі на­хи­ли­лись, і білі плес­каті зу­би виг­ри­за­ють у корінь со­лод­ку брин­ду­шу, хра­буст або ро­же­вий горішок.- Бир! Бир!..-

    Стелить отарі під но­ги по­ло­ни­на свій ки­лим, а во­на нак­ри­ває її ру­хо­мим ря­бим ко­жу­хом. Хрум-хрусь… Бе-е… Ме-е!.. Хрусь-хрусь…

    Тіні од хмар бро­дять по ближ­чих гор­бах, пе­ре­су­ва­ють їх з місця на місце. Хо­дять, здається, го­ри, як ва­ли в морі, і тільки да­лекі не­по­руш­но го­лубіють на місці. Сон­це зал­ля­ло ове­чу вов­ну, розк­лав­шись ве­сел­кою в ній, за­па­ли­ло тра­ви зе­ле­ним вог­нем, за вівча­ря­ми ідуть довгі їх тіні.- Птруа… Птруа!..- Хрум-хрусь… хрусь- хрусь… Не­чут­но сту­па­ють пас­ту­хи в пос­то­лах, ко­титься м'яко вов­нис­та хви­ля по по­ло­нині, а вітер по­чи­на гра­ти на да­лекім во­ринні.

    Дз-з…- тон­ко співає він в од­ко­ло­ту скал­ку, до­куч­но бри­нить, як му­ха.

    Дз-з…- об­зи­вається гру­бо дру­ге во­рин­ня, на­во­дя­чи сум. Хма­ри все при­бу­ва­ють. Во­ни вже зак­ри­ли півне­ба, гас­не да­ле­кий Бес­кид, і чорніє, і пох­мурніє в тінях, не­мов удівець, а по­ло­ни­на ще мо­лодіє. І пи­тається вітер тон­ко в во­ринні: «Чо­му ти ся бай не же­ниш, ви­со­кий

    Бескиде?» - «Бо зе­ле­на по­ло­нин­ка за ме­не не піде»,- сум­но зітхає

    Бескид. Бла­кит­не не­бо за­ма­за­лось сірим, мо­ре гір по­темніло, по­ло­ни­на по­гас­ла, і ота­ра овець пов­зе по ній, як сірий ли­шай.

    Холодний вітер розп­рав­ля кри­ла і б'є ни­ми у гру­ди попід кеп­тар. Так труд­но ди­хать, що хо­четься обер­ну­тись до нього спи­ною. Хай б'є…

    Тонко за­во­дить во­рин­ня, як му­ха в те­не­тах, скиг­лить біль нес­тер­пу­чий, пла­че са­мотній сум… Дз-з… дзи-и… Нев­га­ву­че, без­пе­рес­тан­ку. Ви­со­тує жи­ли і крає но­жем по серці. Хтів би не слу­хать, але не мож­на, хтів би втек­ти - та де? - Гісь-гісь!.. А ти ку­ди?..

    Шляг би ті тра­фив! Бир-бир!.. Мур­ко!..- Але Мур­ко вже на­вер­тає.

    Обганяє вівцю, вітер нас­тов­бур­чив на ньому шерсть, а він зло­вив вже зу­ба­ми за карк вівцю і ки­нув в ота­ру. Дз-зи-и… Дз зі-і… Так зу­би бо­лять од­но­манітним і нес­тер­пу­чим бо­лем. Зці пив би зу­би й за­мовк.

    Боли. Дзи­чи, пек ті та цур! Що во­но пла­че? Віддай, се «той», бо­дай ска­менів!.. Отак, здається, впав би на зем­лю, без­си­лий, за­ту­лив ву­ха ру­ка­ми та би зап­ла­кав… Бо вже не го­ден… Дз-зи-и… Дзі-у-у!.. Йой!..

    Іван вий­має фло­яру і дме у неї що має си­ли, але «той», навіже­ний, сильніший за нього. Ле­тить од Чор­но­го­ри, як розг­нуз­да­ний кінь, б'є ко­пи­та­ми тра­ви і роз­ме­чує гри­вою згу­ки фло­яри. А Чор­но­го­ра, мов відьма, бли­ма за ним більмом - сніго­вим по­лем з-під чор­них роз­пат­ла­них кіс, і ля­кає. Дзи-и… Дзі-у-у!..

    Закотилися вівці в до­лин­ку, і тут тихіше.

    На сіро­му небі по­ка­за­лось бла­кит­не озер­це. Ост­ра по­ло­нинська тра­ва сильніше за­пах­ла. Озер­це в небі вис­ту­па з бе регів і вже ши­ро­ко роз­ли­ло во­ди. За­го­лубіли зно­ву вер­хи, а всі до­ли­ни на­ли­лись зо­ло­том сон­ця.

    Іван ди­виться вниз. Там десь, між го­ра­ми, де лю­ди, по зе­леній отаві по­ход­жа­ють білі но­ги Марічки. Її очі звер­нені десь на по­ло­ни­ну.

    Чи співає свої співан­ки? А мо­же, справді по­розсіва­ла по го­рах, во­ни зійшли квіта­ми, а Марічка за­мовк­ла?

    

    Он як бу­дуть вівча­ри­ки Білі вівці пас­ти, Бу­дуть мої співа­ноч­ки За кре­са­ню клас­ти…- зга­дується йо­му ми­лий діво­чий го­лос, і він зри­ває квітку та за­ко­си­чує нею кре­са­ню.

    - Птруа… птруа…- Сон­це пе­че. Ро­биться душ­но. Ко­тять- ся вівці, пир­ха­ють на бігу, крив­лять ста­речі гу­би, щоб кра­ще стя­ти зу­ба­ми со­лод­кий хра­буст, та ли­ша­ють по собі свіжі ба-бельки. Хрусь-хрусь… хрум-хрум… Треться вов­на об вов­ну, біла об чор­ну, хви­лю­ють хреб­ти, як в озері хвильки… Бе-е… Ме-е.., а со­ба­ки усе три­ма­ють ота­ру у бе­ре­гах.

    Потомились вівчар­ки. Ля­га­ють і но­сять бо­ка­ми в траві. На дов­гий чер­во­ний язик, що зви­са між ікла­ми, сіда­ють му­хи.

    - Бир-бир! - сер­ди­то гу­кає Іван, і вже со­ба­ки при вівцях. Да­ле­ко, на по­ло­нині, під гус­тим лісом, па­суться ко­ро­ви. Бов­гар спер­ся в за­думі на дов­гу трембіту. Так по­волі тяг­неться час. Гірське повітря про­по­лос­ка­ло гру­ди, хо­четься їсти. І як са­мотньо! Стоїш тут ма­ленький, як ба­ди­ли­на у полі. Під но­га­ми зе­ле­ний острів, що йо­го об­ли­ва­ють бла­китні во­ди да­ле­ких гір. А там, по су­во­рих ди­ких вер­хах, десь у без­во­дах, в безс­ли­хах, гніздиться вся­ка ма­ра, во­ро­жа си­ла, з якою тяж­ко бо­ро­тись. Лиш од­но - со­ко­ти­ся…

    Гісь-гісь! Тру­сяться вівці зе­ле­ним по­лем, м'яко сту­па­ють по траві пос­то­ли… Ти­ша та­ка, що чут­но, як кров те­че в жи­лах. Сон на­ля­гає.

    Кладе м'якеньку ла­пу на очі, на ли­це і шеп­че до ву­ха: спи… Вівці та­нуть пе­ред очи­ма… от вже з овець ста­ли яг­ня­та, а от нічо­го не­ма.

    Поплили тра­ви, як зе­ле­на во­да. При­хо­дить Марічка. Ой не об­ду­риш, не­бо­го, ой ні… Іван знає, що то лісна, а не Марічка, що то во­на на­дить йо­го. Щось тяг­не йо­го за нею! Не хо­че, а вже пли­ве, як пли­вуть тра­ви зе­ле­ним по­то­ком…

    І рап­том ди­ке пе­редс­мерт­не ревіння ко­ро­ви ви­ки­дає йо­го зі сну.

    Що? Де? Бов­гар як сто­яв, опер­шись трембітою в зем­лю, так і зас­тиг.

    Рудий бу­гай вда­рив но­га­ми в зем­лю, зігнув во­лас­ту шию і підняв хвіст. Він вже мчить на той крик, ви­со­ко ска­че і рве но­га­ми тра­ву.

    Ріже но­га­ми повітря. Бов­гар стре­пе­нув­ся і поспішає за ним до лісу.

    Бахнув у лісі стріл. Бах-бах-бах…- заг­риміли з руш­ниць вер­хи. Бах- бах-бах…- оз­ва­лись дальші, і все німіє. Ти­ша.

    «Певно, «вуй­ко» зарізав ко­ро­ву»,- ду­ма Іван і пильніше ог­ля­дає свою ота­ру.

    - Птруа-птруа…- Сон­це на­че зас­ну­ло, вітер за­тих і пе­ренісся з землі на не­бо. Він вже гро­ма­дить там хма­ри, та­ке са­ме збу­ре­не мо­ре верхів, яке ба­чив круг по­ло­ни­ни. В без­ко­неч­них прос­то­рах за­ги­нув час, і не зна­ти, чи день стоїть, чи ми­нає…

    Раптом до ву­ха долітає дав­но жда­ний пок­лик трембіти. Він при­но­сить од стаї за­пах ку­леші та ди­му і дов­гим ме­лодійним тремтінням оповідає, що ко­ша­ри че­ка­ють на вівці…

    - Гісь-гісь…- Ме­чуться пси, бле­ють овеч­ки і ллються пе­рис­тим по­то­ком в до­ли­ну, тря­су­чи вим'ям, об­важнілим од мо­ло­ка…

    

***

    

    Вже тре­тю до­бу сіє на по­ло­нині дрібний мач­ка­тий до­щик

    Закурились вер­хи, за­ку­та­лось не­бо, і в сірій мряці про­па­ли го­ри. Вівці лед­ве хо­ди­ли, важкі, повні во­дою, як губ­ка; оде­жа на вівча­рях ста­ла хо­лод­на й цуп­ка. Тільки й спо­чин­ку бу­ло, що під даш­ком у струнці під час доїння.

    Іван си­дить, опер­шись пле­чи­ма в дош­ку, а но­га­ми стис­кає дійни­цю. Біля нього - чор­ний пе­ле­ха­тий ко­зар, що за кож­ним сло­вом кле­не, а там ще вівчарі. Не­терп­лячі дроб'єта, яким при­бу­ва мо­ло­ко, пруться з за­го­ро­ди у струн­ку, щоб їх швид­ше здоїли. Але ж бо по­че­кай­те, са­ра­ки, бо так не йде… Лиш по одній…

    - Рист! - сер­ди­то ки­дає зза­ду гонінник в ове­чий ле­мент та хльоска мок­рим пру­том.- Рист! Рист!..- підбадьорю­ють вівчарі та од­хи­ля­ють коліна од дірки, ку­дою ска­че у струн­ку вівця.- А! Бо­дай бис…- кле­не ко­зар і не кінчає: ану ска­жеш в та­ку го­ди­ну!

    Навиклим ру­хом Іван ха­па вівцю за хре­бет і тяг­не до се­бе за­дом по­над ши­ро­ку дійни­цю. Покірно стоїть вівця, не­вигідно роз­чепірив­ши но­ги, та­ка дур­на, і слу­ха, як дзю­рить з неї мо­ло­ко у дійни­цю.- Рист! - хльоска зза­ду гонінник.- Рист! Рист! - пок­ли­ку­ють і собі вівчарі.

    Здоєні вівці, не­мов сту­манілі, па­да­ють в за­го­роді на камінь, кла­дуть го­ло­ву на лап­ки і крив­лять голі ста­речі гу­би.- Рист! Рист!..- Іва­нові ру­ки без­пе­рес­тан­ку мнуть теп­ле ове­че вим'я, од­тя­га­ють дійки, а по ру­ках в нього те­че мо­ло­ко, що пах­не лоєм і підіймає з дійниці мас­ну со­лод­ку па­ру.- Рист! Рист! - Вска­ку­ють вівці, як оч­манілі, роз­чепірю­ють над дійни­ця­ми но­ги, і де­сять вівчарських рук мнуть теп­ле вим'я. Жалібно пла­че мок­ра ота­ра по сей і той бік струн­ки, па­да­ють в за­го­ро­ду зне­си­лені вівці, а гус­те мо­ло­ко дзвінко дзюр­чить в дійни­цю та затікає теп­лим стру­моч­ком, аж на ру­кав.- Рист! Рист!..

    Козар сміється очи­ма до своїх кіз. Во­ни не те, що овеч­ки, в них гост­ре сер­це. Не па­да­ють тру­пом, як плохі вівці, а твер­до сто­ять на то­неньких но­гах. Ціка­во підня­ли ріжки і див­ляться в мря­ку, на­че крізь неї щось ба­чать, і так бадьоро тря­суться у них то­ненькі борідки…

    

***

    

    Опустіли ко­ша­ри. Ти­ша і пуст­ка. Мо­же, там десь, в гли­бо­ких до­ли­нах, звідки го­ри по­чи­на­ють рос­ти, і лу­на­ють сміх людський та го­ло­си, але у се віриться ма­ло. Тут, в по­ло­нині, де не­бо нак­ри­ває без­людні прос­то­ри, що жи­вуть в са­мо­тині тільки для се­бе, вікує ти­ша.

    Лиш в стаї тріщить нев­га­си­мий во­гонь і все ви­си­лає синій дим свій на манд­ри. Здоєне мо­ло­ко важ­ко спо­чи­ває в де­рев'яній по­су­дині, над ним схи­лив­ся ва­таг. Він вже йо­го зап­ра­вив. З под­ри, де сох­нуть ве­ликі круглі бо­ханці буд­зу, повіває на ва­та­га вітер, але не мо­же прог­на­ти зі стаї за­па­ху вуг­ля, си­ру і ове­чої вов­ни. Бо тим са­мим пах­не і ва­таг.

    Нові бер­бе­ниці й ба­рильця німу­ють в кут­ку, хоч тільки за­пу­кай до них

    - і обізветься го­лос, що там жиє. Хо­лод­на жен­ти­ця світить з ко­нов­ки зе­ле­ним оком. Ва­таг си­дить се­ред сво­го на­чин­ня, як батько се­ред дітей. Все во­но - чорні лав­ки і стіни, ват­ра і дим, будз, бер­бе­ниці й жен­ти­ця,- все во­но близьке і рідне, на всьому спо­чи­ла йо­го теп­ла ру­ка.

    Молоко вже гус­не, але ще йо­му не по­ра. Тоді ва­таг вий­ма з-під че­ре­са цілий жму­ток де­рев'яних ко­ло­док і по­чи­нає чи­та­ти. Там за­кар­бо­ва­но все, в тій де­рев'яній книзі, хто скільки має овець і що ко­му на­ле­жить. Тур­бо­та зсу­ва йо­му бро­ви, а він упер­то чи­та:

    «Мосійчук має штир­над­цять дроб'єт, а му на­ле­жит…»

    За стінкою стаї спу­зар ви­во­дить:

    

    Питається у ба­ран­ця Кру­торіжка вівця: Ци ти вро­биш, ба­ран­чи­ку, Зе­ле­но­го сінця?

    

    - Розспівався! - сер­диться ва­таг і на­но­во пе­релічує кар­би.

    

    Не знаєш ти, кру­торіжко, Яка бу­де зи­ма, Ци ти вий­деш, ци не вий­деш З по­ло­нин­ки жи­ва…- докінчує спу­зар у сінях і вхо­дить в стаю.

    Закопчений, чор­ний, зги­нається над вог­нем, і білі зу­би бли­щать у нього. Во­гонь потріскує сти­ха.

    Молоко в пу­тині жовк­не і гус­не. Ва­таг схи­лив­ся над ним скуп­ле­ний, навіть су­во­рий. Розщібає по­волі ру­ка­ва і по сам лікоть за­ну­рює в нього свої голі, за­рослі во­лос­сям ру­ки. І так зас­ти­гає над мо­ло­ком…

    Тепер має бу­ти ти­хо у стаї, двері замк­нені, і навіть спу­зар не сміє ки­нуть оком на мо­ло­ко, по­ки там тво­риться щось, по­ки ва­таг чак­лує.

    Все на­че зас­тиг­ло в німо­му че­канні, бер­бе­ниці за­таїли у собі го­лос, при­таїлись буд­зи на по­ли­цях, пос­ну­ли сном чор­ним стіни і ла­ви, во­гонь лед­ве ди­ха, і навіть дим со­ром­ли­во тікає в вікно. Тільки по лег­ко­му ру­хові жил на ва­та­го­вих ру­ках помітно, що нас­поді в по­суді од­бу­вається щось. Ру­ки ожи­ва­ють пот­ро­ху, то підійма­ються ви­ще, то опус­ка­ються ниж­че, зак­руг­лю­ють лікті, щось пле­щуть, бга­ють та гла­дять там все­ре­дині, і рап­том з дна по­су­ди, з-під мо­ло­ка, підіймається круг­ле си­ро­ве тіло, що якимсь чу­дом ро­ди­лось. Во­но рос­те, обер­тає плес­каті бо­ки, ку­пається в білій ку­пелі, са­мо біле і ніжне і ко­ли ва­таг йо­го вий­має, зе­лені ро­дові во­ди дзвінко стіка­ють в по­су­ду…

    Ватаг лег­ко зітхнув. Те­пер і спу­зар мо­же вже гля­нуть. Слав­ний ро­див­ся будз, ва­та­гові на втіху і на по­жи­ток лю­дям…

    Одчиняються двері на­розтіж, вітер дме з под­ри, ват­ра з ра­дості ли­же чор­ний ко­тел, в яко­му си­ро­ват­ка гу­ля ко­ло­мий­ки, і се­ред ди­му й вог­ню бли­щать в спу­за­ря зу­би…

    А ко­ли сон­це за­хо­дить, ва­таг ви­но­сить зі стаї трембіту і тру­бить побідно на всі пус­тинні го­ри, що день скінчив­ся ми­ром, що будз йо­му вдав­ся, ку­ле­ша го­то­ва і струн­ки че­ка­ють на но­ве мо­ло­ко…

    

***

    

    За своє літу­ван­ня у по­ло­нині заз­нав Іван не­ма­ло при­год. Раз він по­ба­чив див­ну кар­ти­ну. Мав уже гна­ти вівці до стаї, ко­ли не­на­ро­ком озир­нув­ся на близький верх. Мря­ка зни­зи­лась і уку­та­ла ліс, а він став лег­кий і си­вий, як при­вид. Тільки по­лян­ка зе­леніла під ним та чорніла оди­но­ка сме­ре­ка. І ось та сме­ре­ка за­ку­ри­лась і по­ча­ла рос­ти. Рос­те та й рос­те - і ось вис­ту­пив з неї який­сь чо­ловік. Став на по­лянці, білий, ви­со­кий, і гук­нув на­зад се­бе у ліс. І за­раз вий­шли з лісу олені, один за дру­гим, а що вий­де но­вий, то ро­ги у нього все кращі та ве­селіші.

    Гуртом вибігли сер­ни, пот­ремтіли на то­неньких но­гах та й по­ча­ли щи­па­ти тра­ву. А що роз­сип­лються сер­ни, то ведмідь їх за­вер­не, отак як вівці вівчар­ка. А той білий па­се - ще й по­гей­кує на худібку. Тут рап­том звівся вітер, а те ста­до як пирс­не, так і про­па­ло. Отак як би хук­нув на скло, во­но запітніє, а по­то­му щез­не усе, на­че нічо­го не бу­ло.

    Він по­ка­зу­вав іншим, але ті ди­ву­ва­ли­ся: «Де? Са­ма лиш мря­ка».

    За два тижні «ве­ли­кий» - так вівчарі по­шеп­ки на­зи­ва­ли вед­ме­дя - зарізав ще п'ять корів.