Михайло Михайлович Коцюбинський

INTERMEZZO

Присвячую Кононiвським полям

    

    Дiйовi осо­би:

    Моя уто­ма.

    Ниви у черв­нi.

    Сонце.

    Три бi­лих вiв­чар­ки.

    Зозуля.

    Жайворонки.

    Залiзна ру­ка го­ро­да.

    Людське го­ре.

    

    Лишилось тiльки ще спа­ку­ва­тись… Се бу­ло од­но з тих нез­чис­лен­них "тре­ба", якi ме­не так уто­ми­ли i не да­ва­ли спа­ти. Дар­ма, чи те "тре­ба" ма­ле, чи ве­ли­ке, - ва­гу те має, що ко­жен раз во­но ви­ма­гає ува­ги, що не я їм, а во­но мною уже ке­рує. Фак­тич­но стаєш не­вiльни­ком сього мно­го­го­ло­во­го звi­ра. Хоч на час увiльни­тись вiд нього, за­бу­ти, спо­чи­ти. Я уто­мив­ся.

    Бо жит­тя бе­зу­пин­но i невб­ла­ган­но iде на ме­не, як хви­ля на бе­рег. Не тiльки влас­не, а i чу­же. А вреш­тi - хi­ба я знаю, де кiн­чається влас­не жит­тя, а чу­же по­чи­нається? Я чую, як чу­же iс­ну­ван­ня вхо­дить в моє, мов по­вiт­ря крiзь вiк­на i две­рi, як во­ди при­то­кiв у рiч­ку. Я не мо­жу роз­ми­ну­тись з лю­ди­ною. Я не мо­жу бу­ти, са­мот­нiм. Приз­на­юсь - зазд­рю пла­не­там: во­ни ма­ють свої ор­бi­ти, i нi­що не стає їм на їхнiй до­ро­зi. То­дi як на своїй я скрiзь i завж­ди стрi­чаю лю­ди­ну.

    Так, ти стаєш ме­нi на до­ро­зi i ува­жаєш, що маєш на ме­не пра­во. Ти скрiзь. Се ти одяг­ла зем­лю в ка­мiнь й за­лi­зо, се ти че­рез вiк­на бу­дин­кiв - ти­ся­чi чор­них ро­тiв - вiч­но ди­хаєш смо­ро­дом. Ти би­чуєш свя­ту ти­шу зем­лi скре­го­том фаб­рик, гро­мом ко­лiс, бруд­ниш по­вiт­ря пи­лом та ди­мом, ре­веш вiд бо­лю, з ра­дос­тi, злос­тi. Як звi­ри­на. Скрiзь я стрi­чаю твiй пог­ляд; твої очi, цi­ка­вi, жад­нi, вла­зять у ме­не, i са­ма ти, в твоїй роз­маїтос­тi кольорiв й форм, заст­ря­гаєш в моїй зi­ни­цi. Я не мо­жу роз­ми­ну­тись з то­бою… я не мо­жу бу­ти са­мот­нiм… Ти на тiльки йдеш по­руч зо мною, ти вла­зиш все­ре­ди­ну в ме­не. Ти ки­даєш у моє сер­це, як до влас­но­го схов­ку, свої страж­дан­ня i свої бо­лi, роз­би­тi на­дiї i свою роз­пач. Свою жорс­то­кiсть i звi­ря­чi iнс­тинк­ти. Весь жах, весь бруд сво­го iс­ну­ван­ня. Яке то­бi дi­ло, що ти ме­не му­чиш? Ти хо­чеш буть моїм па­ном, хо­чеш взя­ти ме­не… мої ру­ки, мiй ро­зум, мою во­лю i моє сер­це… Ти хо­чеш вис­сать ме­не, всю мою кров, як той вам­пiр. I ти се ро­биш. Я жи­ву не так, як хо­чу, а як ти ме­нi ка­жеш в твоїх нез­лi­чен­них "тре­ба", у без­ко­неч­них "му­сиш".

    Я уто­мив­ся.

    Мене вто­ми­ли лю­ди. Ме­нi до­ку­чи­ло бу­ти заїздом, де вiч­но тов­чуться отi ство­рiн­ня, кри­чать, ме­ту­шаться i смi­тять. По­вiд­чи­ня­ти вiк­на! Про­вiт­рить осе­лю! Ви­ки­нуть ра­зом iз смiт­тям i тих, що смi­тять. Не­хай увiй­дуть у ха­ту чис­то­та й спо­кiй.

    Хто дасть ме­нi втi­ху бу­ти са­мот­нiм? Смерть?

    Сон?

    Як я че­кав їх ча­сом!

    А ко­ли при­хо­див той прек­рас­ний брат смер­тi i брав ме­не до се­бе - лю­ди i там чи­га­ли на ме­не. Во­ни сплi­та­ли своє iс­ну­ван­ня з моїм в хи­мер­ну сiт­ку, на­ма­га­лись на­ли­ти мої ву­ха та моє сер­це тим, чим са­мi бу­ли пов­нi… Слу­хай-но, слу­хай! Ти й тут не­сеш до ме­не свої страж­дан­ня? Своє мер­зенст­во? Моє сер­це не мо­же бiльше вмiс­ти­ти. Во­но пов­не ущерть. Дай ме­нi спо­кiй…

    Так бу­ло по но­чах.

    А вдень я здри­гав­ся, ко­ли чув за со­бою тiнь вiд лю­ди­ни, i з оги­дою слу­хав ре­ву­чi по­то­ки людсько­го жит­тя, що мча­ли на­зуст­рiч, як ди­кi ко­нi, з усiх го­родських ву­лиць.

    

***

    

    Поїзд ле­тiв, пов­ний людсько­го га­му. Зда­ва­лось, го­род ви­тя­гує в по­ле свою за­лiз­ну ру­ку за мною i не пус­кає. Ме­не дра­ту­ва­ла не­пев­нiсть, що трем­тi­ла в ме­нi: чи роз­ту­лить ру­ка свої за­лiз­нi пальцi, чи пус­тить ме­не? Нев­же я вир­вусь вiд сього зой­ку та увiй­ду у без­люд­нi зе­ле­нi прос­то­ри? Во­ни замк­нуться за мною, i на­да­рем­не кла­ца­ти бу­де кiст­ка­ми за­лiз­на ру­ка? I бу­де нав­ко­ло i в ме­нi ти­ша?

    А ко­ли все отеє ста­лось, так прос­то i не­по­мiт­но, я не по­чув ти­шi: її глу­ши­ли чу­жi го­ло­си, дрiб­нi, не­пот­рiб­нi сло­ва, як трiс­ки i со­ло­ма на вес­ня­них по­то­ках…

    …Одна знай­ома да­ма п'ятнад­цять лiт сла­бу­ва­ла на сер­це… трах-та­рах-тах… трах-та­рах;тах… Ди­вi­зiя на­ша сто­яла то­дi… трах-та­рах-тах… Ви ку­ди iде­те?.. Про­шу бi­ле­ти… трах-та­рах-тах… трах-та­рах-тах…

    Якийсь зе­ле­ний ха­ос кру­тив­ся круг ме­не i ха­пав брич­ку за всi ко­ле­са, а не­ба тут бу­ло так ба­га­то, що очi то­ну­ли в нiм, як в мо­рi, та шу­ка­ли, за що б за­че­пи­тись. I бу­ли без­по­мiч­нi.

    Врештi ми вдо­ма. Бi­лi стi­ни бу­дин­ку вер­та­ють ме­нi при­том­нiсть. Як тiльки брич­ка вко­ти­лась на ши­ро­кий зе­ле­ний двiр - за­ку­ва­ла зо­зу­ля. То­дi я рап­том по­чув ве­ли­ку ти­шу. Во­на ви­пов­ня­ла весь двiр, таїлась в де­ре­вах, за­ляг­ла по гли­бо­ких бла­кит­них прос­то­рах. Так бу­ло ти­хо, що ме­нi со­ром­но ста­ло ка­ла­тан­ня влас­но­го сер­ця.

    

***

    

    Десять чор­них кiм­нат, на­ли­тих пiтьмою по са­мi вiн­ця. Во­ни об­ля­га­ють мою кiм­на­ту. Я за­чи­няю две­рi, на­че бо­юся, що свiт­ло лам­пи ви­те­че все крiзь шпа­ри. От я i сам. Навк­ру­ги нi ду­шi. Ти­хо й без­люд­но, а од­нак я щось там чую, по­за своєю стi­ною. Во­но ме­нi за­ва­жає. Що там?

    Я чую твер­дiсть i фор­му за­топ­ле­них на днi чор­ної пiтьми меб­лiв i скрип по­мос­ту пiд їх ва­гою. Ну що ж, стiй­те со­бi на мiс­цi, спо­чи­вай­те спо­кiй­но. Я не хо­чу про вас ду­ма­ти. Я кра­ще ля­жу. По­га­шу лам­пу i сам по­то­ну у чор­нiй пiтьмi. Мо­же, i я обер­нусь то­дi у без­душ­ний пред­мет, який нi­чо­го не по­чу­ває, в "нi­що". Так доб­ре бу­ло б ста­ти "нi­чим" - безг­лас­ним, не­по­руш­ним спо­коєм. Од­нак там, за моєю стi­ною, щось є. Я знаю, що ко­ли б отак увiй­ти в тем­нi кiм­на­ти i чирк­нуть сiр­ни­ком, як все ско­чи­ло б рап­том на своє мiс­це - стiльцi, ка­на­пи, вiк­на i на­вiть кар­ни­зи. Хто знає, мо­же б, око моє встиг­ло зло­ви­ти об­раз лю­дей, блi­дих, не­ви­раз­них, як з го­бе­ле­нiв, всiх тих, що ли­ши­ли свої об­лич­чя в дзер­ка­лах, свої го­ло­си по шпа­рах i за­ка­мар­ках, фор­ми - в м'яких во­ло­ся­них мат­ра­цах меб­лiв, а тi­нi - по стi­нах. Хто знає, що ро­биться там, де лю­ди­на не мо­же ба­чи­ти…

    Ну от! Якi дур­ни­цi. Ти хо­тiв ти­шi й без­люд­дя - i те­пер маєш. Хи­таєш го­ло­вою! Не вi­риш в без­люд­дя?

    Хiба я що знаю? Хi­ба я знаю… Хi­ба я мо­жу впев­не­ним бу­ти, що не вiд­хи­ляться две­рi… отак трош­ки, з лег­ким скри­пiн­ням, i з не­вi­до­мої тем­ря­ви, та­кої гли­бо­кої та без­ко­неч­ної, не поч­нуть ви­хо­ди­ти лю­ди… всi тi, що скла­да­ли у моє сер­це, як до влас­но­го схов­ку, свої на­дiї, гнiв i страж­дан­ня або кри­ва­ву жорс­то­кiсть звi­ра. Всi тi, що я не мо­жу роз­ми­ну­тись iз ни­ми, що ме­не уто­ми­ли… Що ж див­но­го в тiм, ко­ли во­ни ще раз прий­дуть… От я їх вже ба­чу. Ба, ба! Як вас ба­га­то… Се ви, що з вас ви­тек­ла кров в ма­леньку дiр­ку вiд сол­датської кульки, а се ви… су­хi пре­па­ра­ти; вас за­ви­ва­ли у бi­лi мiш­ки, гой­да­ли на мо­туз­ках в по­вiт­рi, а по­то­му скла­да­ли в по­га­но прик­ри­тi ями, звiд­ки вас виг­рi­ба­ли со­ба­ки… Ви ди­ви­тесь на ме­не з до­ко­ром - i ва­ша прав­да. Знаєте, я раз чи­тав, як вас по­вi­ша­ли цi­лих два­над­цять… Цi­лих два­над­цять… i по­зiх­нув. А дру­гий раз звiст­ку про ряд бi­лих мiш­кiв заїв стиг­лою сли­вою. Так взяв, знаєте, в пальцi чу­до­ву со­чис­ту сли­ву… i по­чув в ро­тi приємний со­лод­кий смак… Ви ба­чи­те, я на­вiть не чер­во­нiю, ли­це моє бi­ле, як i у вас, бо жах вис­мок­тав з ме­не всю кров. Я не маю вже крап­лi га­ря­чої кро­вi й для тих жи­вих мерт­вя­кiв, се­ред яких ви йде­те, як кри­ва­ва ма­ра. Про­ходьте! Я уто­мив­ся.

    А лю­ди йдуть. За од­ним дру­гий i тре­тiй, i так без кiн­ця. Во­ро­ги й дру­зi, близькi й сто­рон­нi - i всi кри­чать у мої ву­ха кри­ком сво­го жит­тя або своєї смер­тi, i всi ли­ша­ють на ду­шi моїй слi­ди своїх пi­до­шов. За­ту­лю ву­ха, замк­ну свою ду­шу i бу­ду кри­ча­ти: тут вхiд не вiльний!

    …Розплющую очi i рап­том ба­чу у вiк­нах гли­бо­ке не­бо i вi­ти бе­ре­зи. Кує зо­зу­ля. Б'є мо­ло­точ­ком у криш­та­ле­вий ве­ли­кий дзвiн - ку-ку! ку-ку! - i сiє ти­шу по тра­вах. Уяв­ляється рап­том зе­ле­ний двiр - вiн вже пог­ли­нув мою кiм­на­ту, - я зска­кую з лiж­ка i гу­каю в вiк­но до зо­зу­лi: "Ку-ку… ку-ку… Доб­ри­день!.."

    Ах, як всього ба­га­то: не­ба, сон­ця, ве­се­лої зе­ле­нi. Бi­жу на под­вiр'я. А там бряж­чать за­лiз­нi це­пи i лю­то гвал­ту­ють со­ба­ки. Ве­ли­кi бi­лi вiв­чар­ки, на­че вед­ме­дi, ска­чуть на зад­нiх ла­пах, i ска­че на них дов­га куд­ла­та вов­на. Пiд­ход­жу ближ­че. Ну, чо­го ти, со­ба­ко… як те­бе звать? Ну, го­дi, Овер­ко… Не чує, не ба­чить. Ска­чуть чер­во­нi очi, ска­че ши­ро­кий лоб i бi­лi хут­ря­нi но­га­ви­цi. Рветься й не мо­же вис­ко­чить зов­сiм зу­ба­та лють з гли­бо­кої па­щi i лиш пiд­ки­да ко­пи­цею вов­ни. Ну, чо­го ж ти, Овер­ко? Чо­го го­рять твої чер­во­нi очi i стоп­лю­ють у вог­нi ра­зом страх i зне­на­висть? Я не во­рог то­бi i те­бе не бо­юсь. Ти мо­жеш, най­бiльше, ви­дер­ти шма­ток мо­го тi­ла або вто­чи­ти кро­вi з моєї лит­ки… Ах, яка се дрiб­ни­ця! Яка се дрiб­ни­ця, ко­ли б ти знав.". Ну, цить же, со­ба­ко, цить. Прав­да, я ро­зу­мiю, лан­цюг… Мо­же, ти бiльше на нього сер­ди­тий, анiж на ме­не… То че­рез нього твої пе­ред­нi ла­пи му­сять ха­па­ти по­вiт­ря, то вiн ду­шить за гор­ло i вга­няє на­зад у нього твою вог­ня­ну злiсть. По­че­кай трош­ки. За­раз бу­деш на во­лi. Що-то то­дi ти ме­нi зро­биш? Ну, стiй же спо­кiй­но, не ша­мо­чись, по­ки ски­нуть з те­бе лан­цюг… а те­пер гай­да. Ку­ди ж ти, ку­ди? Ха-ха! От дур­на пси­на. Очi зап­лю­щи­ла, го­ло­ву вбiк, взя­ла ра­зом но­га­ми - i без пам'ятi мчиться на­ос­лiп. Рве па­зу­ра­ми тра­ву, вiд­ки­дає вiд се­бе, i ле­тять навз­до­гiн за нею зби­тi на зад­ку куд­ли. Ну, а я ж - як? За­бу­ла?

    Тепер у круж­ка… у круж­ка… ще раз… отак. У, бла­го­род­на пси­на, - то­бi во­ля до­рож­ча, нiж за­до­во­ле­на злiсть.

    Тим ча­сом ме­нi ре­ко­мен­ду­ють Па­ву, по­важ­ну мат­ро­ну, i її дру­го­го си­на. Се страш­ний Тре­пов. То­дi як Овер­ко чис­тий санг­вi­нiк i на все на­ки­дається ос­лiп, на­че пе­ред чер­во­ни­ми очи­ма вiч­но ви­сить у нього ро­же­вий ту­ман, - Тре­пов со­лiд­ний, роз­важ­ний. Вiн зов­сiм со­лiд­но, об­ду­ма­но на­че, пе­ре­ку­сить вам гор­ло, i в йо­го сильних но­гах, що ста­нуть на ва­шi гру­ди, бу­де ба­га­то са­мо­по­ва­ги. На­вiть ко­ли вiн спо­кiй­но ле­жить i ви­чi­сує блiх з ро­же­во­го жи­во­та, пильну­ють пiд­рi­за­нi ву­ха, ду­ма ши­ро­кий лоб i так со­лiд­не зви­сає мок­рий язик з iк­лас­тої па­щi.

    

***

    

    Мої днi те­чуть те­пер се­ред сте­пу, се­ред до­ли­ни, на­ли­тої зе­ле­ним хлi­бом. Без­ко­неч­нi стеж­ки, скри­тi, iн­тим­нi, на­че для са­мих близьких, во­дять ме­не по ни­вах, а ни­ви ко­тять та й ко­тять зе­ле­нi хви­лi i хлю­па­ють ни­ми аж в краї не­ба. Я те­пер маю ок­ре­мий свiт, вiн на­че пер­ло­ва ской­ка: сту­ли­лись кра­ями двi по­ло­ви­ни - од­на зе­ле­на, дру­га бла­кит­на - й замк­ну­ли у со­бi сон­це, не­мов пер­ли­ну. А я там ход­жу i шу­каю спо­кою. Йду. Не­вiдс­туп­но за мною ле­тить хмар­ка дрiб­неньких му­шок. Мо­жу по­ду­мать, що я пла­не­та, яка по­су­вається ра­зом iз са­те­лi­та­ми. Ба­чу, як синє не­бо над­воє роз­тя­ли чор­нi ди­ха­ючi кри­ла во­ро­ни. I вiд то­го - си­нi­ше не­бо; чор­нi­шi кри­ла.

    На не­бi сон­це - се­ред нив я. Бiльше нi­ко­го. Йду. Глад­жу ру­кою со­бо­ли­ну шерсть яч­ме­нiв, шовк ко­ло­сис­тої хви­лi. Вi­тер на­би­ва ме­нi ву­ха шмат­ка­ми згу­кiв, по­кош­ла­ним шу­мом. Та­кий вiн га­ря­чий, та­кий не­терп­ля­чий, що аж кип­лять вiд нього срiб­но­во­ло­тi вiв­са. Йду да­лi - кип­лять. Ти­хо пли­ве бла­кит­ни­ми рiч­ка­ми льон. Так ти­хо, спо­кiй­но в зе­ле­них бе­ре­гах, що хо­четься сiс­ти на чо­вен й поп­лис­ти. А там яч­мiнь хи­литься й тче… тче з тон­ких ву­сiв зе­ле­ний сер­па­нок. Йду да­лi. Все тче. Хви­лює сер­па­нок. Стеж­ки змi­яться гли­бо­ко в жи­тi, їх око не ба­чить, са­ма ло­вить но­га. Во­лош­ки див­ляться в не­бо. Во­ни хо­тi­ли бу­ти як не­бо i ста­ли як не­бо. Те­пер пiш­ла пше­ни­ця. Твер­дий бе­зос­тий ко­лос б'є по ру­ках, а стеб­ло лi­зе пiд но­ги. Йду да­лi - усе пше­ни­ця й пше­ни­ця. Ко­ли ж сьому край бу­де? Бi­жить за вiт­ром, не­мов та­бун ли­сиць, й бли­щать на сон­цi хви­ляс­тi хреб­ти. А я все йду, са­мот­нiй на зем­лi, як сон­це на не­бi, i так ме­нi доб­ре, що не па­де мiж на­ми тiнь ко­гось третього. При­бiй ко­ло­сис­то­го мо­ря йде че­рез ме­не ку­дись у без­вiсть.

    Врештi стаю. Ме­не спи­няє бi­ла пi­на гре­чок, за­паш­на, лег­ка, на­че зби­та кри­ла­ми бджiл. Прос­то пiд но­ги ляг­ла спi­ву­ча ар­фа й гу­де на всi стру­ни. Стою i слу­хаю.

    Повнi ву­ха маю то­го див­но­го го­мо­ну по­ля, то­го ше­лес­ту шов­ку, то­го бе­зу­пин­но­го, як те­ку­ча во­да, пе­ре­си­пан­ня зер­на. I пов­нi очi сяй­ва сон­ця, бо кож­на стеб­ли­на бе­ре вiд нього й на­зад вер­тає вiд­би­тий вiд се­бе блиск.

    Раптом все гас­не, вми­рає. Здри­га­юсь. Що та­ке? Звiд­ки? Тiнь? Нев­же хтось тре­тiй? Нi, тiльки хмар­ка. Од­на хви­лин­ка тем­но­го го­ря - i вмить ус­мiх­ну­лось нап­ра­во, ус­мiх­ну­лось на­лi­во - i зо­ло­те по­ле мах­ну­ло кри­ла­ми аж до країв синього не­ба. На­че хо­тi­ло зле­тi­ти. То­дi тiльки пе­ре­до мною вста­ла йо­го без­меж­нiсть, теп­ла, жи­ва, не­пе­ре­мож­на мiць. Вiв­са, пше­ни­цi, яч­ме­нi - все се зiл­ля­лось в од­ну мо­гут­ню хви­лю; во­на все то­пить, все за­би­рає в по­лон. Мо­ло­да си­ла трем­тить i по­ри­вав з кож­ної жил­ки стеб­ла; кле­ко­тить в со­ках на­дiя й те ве­ли­ке жа­дан­ня, що йо­го зва­ти - пло­дю­чiсть. Я тiльки те­пер по­ба­чив се­ло - нуж­ден­ну куп­ку со­лом'яних стрiх. Во­но лед­ве по­мiт­не. Йо­го об­ня­ли й зду­ши­ли зе­ле­нi ру­ки, що прос­тяг­ли­ся пiд са­мi ха­ти. Во­но зап­лу­та­лось в ни­вi, як в па­ву­тин­нi муш­ка. Що зна­чить для тої си­ли отi хат­ки? Нi­чо­го. Зiл­лються над ни­ми зе­ле­нi хви­лi й пог­ли­нуть. Що зна­чить для них лю­ди­на? Нi­чо­го. Он вий­шла в по­ле дрiб­на бi­ленька цят­ка i по­топ­ла у нiм. Во­на кри­чить? Спi­ває? I ро­бить рух? Нi­ма безв­лад­нiсть прос­то­рiв все се ковт­ну­ла. I знов нi­чо­го. На­вiть слi­ди лю­ди­ни за­тер­тi й зак­ри­тi: по­ле схо­ва­ло стеж­ки i до­ро­ги. Во­но лиш ко­тить та й ко­тить зе­ле­нi хви­лi i хлю­пає ни­ми аж в краї не­ба. Над всiм па­нує тiльки рит­мiч­ний, стри­ма­ний шум, спо­кiй­ний, пев­ний у со­бi, як жив­чик вiч­нос­тi. Як кри­ла тих вiт­ря­кiв, що чор­нi­ють над по­лем: бай­дуж­но i бе­зу­пин­но роб­лять в по­вiт­рi круг, не­мов го­во­рять: так бу­де вiч­но… так бу­де вiч­но… in sa­ecu­la sa­ecu­lo­rum… in sa­ecu­la sa­ecu­lo­rum…[1]

    

***

    

    Пiзно я по­вер­тав­ся до­до­му. При­хо­див об­вi­яний ду­хом по­лiв, свi­жий, як ди­ка квiт­ка. В склад­ках своєї оде­жi при­но­сив за­пах по­лiв, мов ста­ро­за­вiт­ний Iсав. Спо­кiй­ний, са­мот­нiй, сi­дав десь на ган­ку по­рожнього до­му й ди­вив­ся, як бу­ду­ва­лась нiч. Як во­на ста­ви­ла лег­кi ко­ло­ни, зап­лi­та­ла сiт­кою тi­ней, зсу­ва­ла й пiд­но­си­ла вго­ру не­пев­нi, трем­тя­чi стi­ни, а ко­ли все се змiц­ня­лось й тем­нi­ло, склеп­ля­ла над ни­ми зо­ря­ну ба­ню.

    Тепер я мо­жу спо­кiй­но спа­ти, твої мiц­нi стi­ни ста­нуть мiж мною i цi­лим свi­том. На доб­ра­нiч вам, ни­ви. Й то­бi, зо­зу­ле. Я знаю, завт­ра з ра­нiш­нiм сон­цем вле­тить до ме­не в ха­ту твоє жi­но­че конт­ральто: "Ку-ку!.. ку-ку!.." I зра­зу дасть ме­нi наст­рiй при­вiт твiй, моя най­ближ­ча при­ятелько.

    

***

    

    Трепов! Овер­ко! Па­ва! Чо­ти­ри пальцi у рот - i ди­кий сте­по­вий свист. Бi­жать. Як троє бi­лих вед­ме­дiв. Мо­же, во­ни ме­не роз­де­руть, а мо­же, прий­муть зап­ро­си­ни в по­ле. Хо-хо! Той Овер­ко не мо­же без штук. Стри­бає, на­че дур­не те­ля, i ско­са на­во­дить чер­во­не око. Тре­пов гор­до не­се свою вов­ну i ста­вить но­ги, на­че бi­лi ко­ло­ни. Йо­го пiд­рi­за­нi ву­ха стри­жуть. Па­ва сту­пає по­важ­но, ме­лан­хо­лiй­но хи­тає за­дом i одс­тає. Я йду за ни­ми, i ме­нi вид­но лег­ке гой­дан­ня всiх трьох крис­ла­тих хреб­тiв, м'яких, вов­нис­тих й звi­ря­че сильних.

    Їм тро­хи не до впо­до­би, здається, за­над­то га­ря­че сьогод­нi сон­це, яке ро­бить iз них та­кi яск­ра­вi пля­ми, але я пов­ний при­яз­нi до сон­ця i йду прос­то на нього, ли­це в ли­це. По­вер­ну­тись до нього спи­ною - крий бо­же! Яка нев­дяч­нiсть! Я ду­же щас­ли­вий, що стрi­ча­юсь з ним тут, на прос­то­рi, де нiх­то не за­ту­лить йо­го об­лич­чя, i ка­жу до нього: сон­це! я то­бi вдяч­ний. Ти сiєш у мою ду­шу зо­ло­тий за­сiв - хто знає, що вий­де з то­го на­сiн­ня? Мо­же, вог­нi?

    Ти до­ро­ге для ме­не. Я п'ю те­бе, сон­це, твiй теп­лий зцi­лю­щий на­пiй, п'ю, як ди­ти­на мо­ло­ко з ма­тер­нiх гру­дей, так са­мо теп­лих i до­ро­гих. На­вiть ко­ли ти па­лиш - охо­че вли­ваю в се­бе вог­ня­ний на­пiй й п'янiю вiд нього.

    Я те­бе люб­лю. Бо… слу­хай:

    З тьми "не­вi­до­мо­го" з'явив­ся я на свiт, i пер­ший вiд­дих, i пер­ший рух мiй - в тем­ря­вi ма­тернього ло­на. I до­сi той мо­рок на­дi мною па­нує - всi но­чi, по­ло­ви­ну мо­го жит­тя стоїть вiн мiж мною й то­бою. Йо­го слу­ги - хма­ри, го­ри, тем­ни­цi - зак­ри­ва­ють те­бе вiд ме­не - i всi троє ми знаємо доб­ре, що не­ми­ну­че нас­та­не час, ко­ли я, як сiль у во­дi, роз­пу­щусь в нiм на­вi­ки. Ти тiльки гiсть в жит­тi моїм, сон­це, ба­жа­ний гiсть, - i ко­ли ти вiд­хо­диш, я ха­па­юсь за те­бе. Лов­лю ос­тан­нiй про­мiнь на хма­рах, про­дов­жую те­бе у вог­нi, в лам­пi, у фейєрвер­ках, зби­раю з квi­ток, з смi­ху ди­ти­ни, з очей ко­ха­ної. Ко­ли ж ти гас­неш i тi­каєш вiд ме­не - тво­рю твою по­до­бу, даю най­мен­ня їй "iде­ал" i хо­ваю у сер­цi. I вiн ме­нi свi­тить.

    Дивись же на ме­не, сон­це, й зас­ма­ли мою ду­шу, як зас­ма­ли­ло тi­ло, щоб во­на бу­ла не­дос­туп­на для ко­ма­ри­но­го жа­ла… (Я се­бе лов­лю, що до сон­ця звер­та­юсь, як до жи­вої iс­то­ти. Нев­же се зна­чить, що ме­нi вже бра­кує то­ва­рист­ва лю­дей?)

    Ми йде­мо се­ред по­ля. Три бi­лих вiв­чар­ки i я. Ти­хий ше­пiт пли­ве пе­ред на­ми, ди­хан­ня мо­ло­дих ко­лос­кiв зби­рається в бла­кит­ну па­ру. Десь збо­ку вог­ко пiд­падьомкає пе­ре­пел, бренькну­ла в жи­тi срiб­на стру­на цвiр­ку­на. По­вiт­ря трем­тить вiд спе­ки, i в срiб­нiм ма­ре­вi тан­цю­ють да­ле­кi то­по­лi. Ши­ро­ко, гар­но, спо­кiй­но.

    Собакам душ­но. Ляг­ли на ме­жi, як три ко­пи­цi вов­ни, звi­си­ли з ро­тiв язи­ки i но­сять бо­ка­ми з ко­рот­ким свис­том. Я сiв бi­ля них. Всi тiльки ди­хаєм. Ти­хо.

    Час зу­пи­нив­ся чи ли­не? Мо­же, по­ра?

    Лiниво всi вста­ли, лi­ни­во сту­паєм з но­ги на но­гу й не­се­мо обе­реж­но до­до­му спо­кiй. Йде­мо повз чор­ний пар. Теп­ло дих­ну­ла в ли­це пух­ка чор­на рiл­ля, пов­на спо­кою й на­дiї. Вi­таю. Спо­чи­вай ти­хо пiд сон­цем, ти та­ка ж втом­ле­на, зем­ле, як я. Я теж пус­тив свою ду­шу пiд чор­ний пар…

    

***

    

    Нiколи пер­ше не по­чу­вав я так яс­но зв'язку з зем­лею, як тут. В го­ро­дах зем­ля одяг­не­на в ка­мiнь й за­лi­зо - i не­дос­туп­на. Тут я став близький до неї. Свi­жи­ми ран­ка­ми я пер­ший бу­див сон­ну ще во­ду кри­ни­цi. Ко­ли по­рожнє вiд­ро плес­ка­лось ден­цем об її гру­ди, во­на уха­ла гуч­но спро­сон­ня у гли­би­нi й лi­ни­во вли­ва­лась у нього. По­то­му трем­тi­ла, си­за на сон­цi. Я пив її, свi­жу, хо­лод­ну, ще пов­ну снiв, i хлю­пав нею со­бi у ли­це.

    Пiсля то­го бу­ло мо­ло­ко. Бi­лий па­ху­чий на­пiй пi­нивсь у склян­цi, i, прик­ла­да­ючи йо­го до уст, я знав, що то вли­вається в ме­не м'яка, як ди­тя­чi ку­че­рi, ви­ка, на якiй тiльки ще вчо­ра цi­ли­ми ро­ями си­дi­ли фi­оле­то­вi ме­те­ли­ки цвi­ту. Я п'ю екст­ракт лу­ки.

    Або той чор­ний ра­зо­вий хлiб, який так гар­но, по-сiльськи пах­не. Вiн ме­нi близький, на­че ди­ти­на, що зрос­ла на моїх очах. Он бi­жить вiн по­ля­ми, як ди­кий вов­нис­тий звiр, i ви­ги­нає хре­бет. А край ни­ви сто­ять вiт­ря­ки, на­че паст­ки на нього, i го­ту­ють вже зу­би, щоб стер­ти зер­но на бi­лу му­ку. Я все се ба­чу, i прос­тi, без­по­се­ред­нi мої сто­сун­ки з зем­лею.

    Я тут по­чу­ваю се­бе ба­га­тим, хоч нi­чо­го не маю. Бо по­за вся­ки­ми прог­ра­ма­ми й пар­тi­ями - зем­ля на­ле­жить до ме­не. Во­на моя. Всю її, ве­ли­ку, роз­кiш­ну, ство­ре­ну вже, - всю я вмi­щаю в со­бi. Там я тво­рю її на­но­во, вдру­ге, - i то­дi здається ме­нi, що ще бiльше пра­ва маю на неї.

    

***

    

    Коли ле­жиш в по­лi ли­цем до не­ба i вслу­хаєшся в мно­го­го­ло­су ти­шу по­лiв, то по­мi­чаєш, що в нiй щось є не зем­не, а не­бес­не.

    Щось на­че сверд­лить там не­бо, на­че стру­же ме­тал, а вниз спа­да­ють тiльки дрiб­нi, про­сi­янi згу­ки. Ни­ви шум­лять нав­ко­ло i за­ва­жа­ють. Же­ну вiд се­бе го­ло­си по­ля, i то­дi на ме­не, як дощ, спа­да­ють не­бес­нi. То­дi пiз­наю. Се жай­во­рон­ки. Се во­ни, не­ви­ди­мi, ки­да­ють з не­ба на по­ле свою сверд­ля­чу пiс­ню. Дзвiн­ку, ме­та­ле­ву й кап­риз­ну, так що ву­хо ло­вить i не мо­же зло­ви­ти її пе­ре­ли­вiв. Мо­же, спi­ває, мо­же, смiється, а мо­же, зай­шлось вiд пла­чу.

    Чи не кра­ще сiс­ти ти­хенько й зап­лю­щи­ти очi? Я так i зроб­лю. Сi­даю. Круг ме­не тем­но. Блис­ка­ють тiльки гост­рi, ко­лю­чi згу­ки, i дрiб­но сип­леться ре­гiт на ме­та­ле­ву дош­ку, як шрiт. Хо­чу спiй­ма­ти, за­пи­са­ти у пам'ятi - i не ви­хо­дить. От-от, здається… Тью-i, тью-i, тi-i-i… Нi, зов­сiм не так. Трiй­ю-тiх-тiх… I не по­дiб­но.

    Як во­ни оте роб­лять, цi­ка­вий я зна­ти? Б'ють дзьоба­ми в зо­ло­то сон­ця? Гра­ють на йо­го про­мiн­нях, на­че на стру­нах? Сi­ють пiс­ню на дрiб­не си­то i за­сi­ва­ють нею по­ля?

    Розплющую очi. Те­пер я пев­ний, що з то­го по­сi­ву зiй­шла срiб­на сiт­ка вiв­сiв, гнеться й бли­щить, мов шаб­ля, дов­го­ву­сий яч­мiнь, пли­ве те­ку­ча во­да пше­ни­цi.

    А зго­ри сип­ле та й сип­ле… вит­ру­шує ду­шу з дзвi­ноч­кiв, стру­же срiб­нi дош­ки i сверд­лить кри­цю, пла­че, го­ло­сить i сiє ре­гiт на дрiб­не си­то. Он зiр­вав­ся один яск­ра­вий згук i впав мiж ни­ви чер­во­ним ку­ко­лем.

    Я вже бiльше нi­чо­го не го­ден слу­ха­ти. Та пiс­ня має у со­бi щось от­руй­не. Бу­дить жа­до­бу. Чим бiльше слу­хаєш, тим бiльше хо­четься чу­ти. Чим бiльше ло­виш, тим труд­нi­ше зло­ви­ти.

    Тепер я бi­гаю в по­ле й го­ди­на­ми слу­хаю, як в не­бi спi­ва­ють хо­ри, гра­ють цi­лi ор­кест­ри.

    Вночi про­ки­да­юсь, сi­даю на лiж­ку й нап­ру­же­но слу­хаю, як щось сверд­лить мiй мо­зок, лос­ко­че сер­це i трем­тить бi­ля ву­ха чимсь нев­ло­ви­мим.

    Тью-i, тью-i, тi-i-i… Нi, зов­сiм не так.

    Цiкавий я зна­ти, як во­ни оте роб­лять?

    Врештi та­ки пiдг­ле­дiв.

    Сiра ма­ленька пташ­ка, як груд­ка зем­лi, низько ви­сi­ла над по­лем. Трi­па­ла крильми на мiс­цi нап­ру­же­но, час­то i важ­ко тяг­ну­ла вго­ру не­ви­ди­му стру­ну вiд зем­лi аж до не­ба. Стру­на трем­тi­ла й гу­ча­ла. То­дi, скiн­чив­ши, па­да­ла ти­хо униз, на­тя­га­ла дру­гу з не­ба на зем­лю. Єдна­ла не­бо з зем­лею в го­лос­ну ар­фу i гра­ла на стру­нах сим­фо­нiю по­ля.

    Се бу­ло прек­рас­но.

    

***

    

    Так про­тi­ка­ли днi мо­го in­ter­mez­zо се­ред без­люд­дя, ти­шi i чис­то­ти. I бла­гос­ло­вен я був мiж зо­ло­тим сон­цем й зе­ле­ною зем­лею. Бла­гос­ло­вен був спо­кiй моєї ду­шi. З-пiд ста­рої сто­рiн­ки жит­тя ви­зи­ра­ла но­ва i чис­та - i нев­же я хо­тiв би зна­ти. Що там за­пи­са­но бу­де? Не зат­рем­тiв би бiльше пе­ред тiн­ню лю­ди­ни i не жах­нувсь вiд дум­ки, що, мо­же, го­ре людське десь при­чаїлось i чи­гав на ме­не?

    Коли та­ке ста­неться чу­до, то се бу­де ва­ша зас­лу­га, зе­ле­нi ни­ви з шов­ко­вим шу­мом, й твоя, зо­зу­ле. Твоє жур­ли­ве "ку-ку" спли­ва­ло, як сльози по пла­ку­чiй бе­ре­зi, i зми­ва­ло мою уто­му.

    

***

    

    Ми та­ки стрi­лись на ни­вi - i мовч­ки сто­яли хви­ли­ну - я i лю­ди­на. То був зви­чай­ний му­жик. Не знаю, яким я йо­му здав­ся, але крiзь нього я рап­том по­ба­чив ку­пу чор­них со­лом'яних стрiх, за­тер­тих ни­ва­ми, дiв­чат у хма­рi пи­лу, що вер­та­ють з чу­жої ро­бо­ти, бруд­них, не­гар­них, з об­вис­ли­ми грудьми, кiст­ля­ви­ми спи­на­ми… блi­дих жi­нок у чор­них по­дер­тих за­пас­ках, що схи­ли­лись, як тi­нi, над ко­ноп­ля­ми… пран­цю­ва­тих дi­тей всу­мiш з го­лод­ни­ми пса­ми… Все, на що ди­вив­ся й чо­го на­че не ба­чив. Вiн був для ме­не на­че па­лич­ка ди­ри­же­ра, що вик­ли­кає рап­том з мерт­вої ти­шi цi­лу хур­то­ви­ну згу­кiв.

    Я не тi­кав; нав­па­ки, ми на­вiть по­ча­ли роз­мо­ву, на­че дав­нi знай­омi.

    Вiн го­во­рив про ре­чi, пов­нi жа­ху для ме­не, так прос­то й спо­кiй­но, як жай­во­ро­нок ки­дав на по­ле пiс­ню, а я сто­яв та слу­хав, i щось трем­тi­ло в ме­нi.

    Ага, людське го­ре, ти та­ки ло­виш ме­не? I я не тi­каю! Вже на­тяг­ли­ся ос­лаб­ле­нi стру­ни, вже чу­же го­ре мо­же гра­ти на них!

    Говори, го­во­ри…

    Що го­во­ри­ти? У сiм зе­ле­нiм мо­рi вiн має тiльки крап­ли­ну. До ко­го прий­шла га­ряч­ка та по­ду­ши­ла дi­ти, то­му ще лег­ше. На iн­шо­го згля­неться бог… А в нього аж п'ять ро­тiв, як вiт­ря­кiв, щось тре­ба ки­нуть на жор­на.

    "П'ятеро дi­ток го­лод­них чо­мусь не заб­ра­ла га­ряч­ка".

    Говори, го­во­ри…

    Люди хо­тi­ли го­лi­руч зем­лю узя­ти, а те­пер ма­ють: хто їсть си­ру, хто ко­пає її в Си­бi­ру… Йо­му ще нi­чо­го: рiк лу­пив во­шi в тюр­мi, а те­пер раз на тиж­день ста­но­вий б'є йо­му мор­ду…

    "Раз на тиж­день б'ють лю­ди­ну в ли­це".

    Говори, го­во­ри!..

    Як тiльки не­дi­ля - лю­ди до церк­ви, а вiн "на яв­ку" до ста­но­во­го. А все-та­ки мен­ша об­ра­за, як вiд своїх. Боїшся сло­во ска­за­ти. Був то­бi при­ятель i од­но­ду­мець, а те­пер, мо­же, про­дає те­бе ниш­ком. Вi­дiр­веш сло­во, як шма­ток сер­ця, а вiн ки­не йо­го со­ба­кам.

    "Найближча лю­ди­на го­то­ва про­да­ти".

    Говори, го­во­ри!..

    Ходиш мiж людьми, як мiж вов­ка­ми. Од­но - сте­ре­жеш­ся. Скрiзь нас­то­ро­же­нi ву­ха, скрiзь прос­тяг­не­нi ру­ки. Бiд­ний в убо­го­го тяг­не со­роч­ку iз пло­ту, су­сiд в су­сi­да, батько у си­на.

    "Мiж людьми, як мiж вов­ка­ми".

    Говори, го­во­ри…

    Людей їдять пран­цi, нуж­да, го­рiл­ка, а во­ни в тем­но­тi же­руть один од­но­го. Як нам свi­тить ще сон­це i не по­гас­не? Як мо­же­мо жи­ти?

    Говори, го­во­ри. Роз­пе­чи гнi­вом не­бес­ну ба­ню. Пок­рий її хма­ра­ми твой­ого го­ря, щоб бу­ли блис­кав­ка й грiм. Ос­вi­жи не­бо i зем­лю. По­га­си сон­це й зас­вi­ти дру­ге на не­бi. Го­во­ри, го­во­ри…

    

***

    

    Город зно­ву прос­тяг по ме­не свою за­лiз­ну ру­ку на зе­ле­нi ни­ви. По­кiр­ли­во дав я се­бе заб­ра­ти, i по­ки за­лi­зо тряс­лось та ля­ща­ло, я ще раз, вос­таннє, вби­рав у се­бе спо­кiй рiв­ни­ни, си­ню дрi­мо­ту да­ле­ких прос­то­рiв. Про­щай­те, ни­ви. Ко­тiть со­бi шум свiй на по­зо­ло­че­них сон­цем хреб­тах. Мо­же, ко­мусь вiн здасться, так як ме­нi. I ти, зо­зу­ле, з вер­шеч­ка бе­ре­зи. Ти теж строїла стру­ни моєї ду­шi. Во­ни ос­лаб­ли, по­шар­па­нi гру­би­ми пуч­ка­ми, а те­пер на­тя­га­ються зно­ву. Чуєте? Ось во­ни бренькну­ли на­вiть… Про­щай­те. Йду по­мiж лю­ди. Ду­ша го­то­ва, стру­ни ту­гi, на­лад­же­нi, во­на вже грає…

    

Вересень 1908 р.

    

    [1] На вi­ки вiч­нi (лат.).